Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

смерти вірив, що дістався Китаю. 1513 року кузен Колумба Рафаель Перестрело виправить родинну помилку й стане першим європейцем, що насправді доплив до Китаю.

Між Колумбовим виходом на берег та відновленням лідерування Заходу мало минути ще три сторіччя. Тривалий період, охоплений у цьому розділі, не був кінцем доби Сходу. Він не був навіть початком кінця. Але, поза сумнівом, це був кінець початку.

Нащадки сатани

 

айфин, 9 січня 1127 року. Міські стіни здригалися під ударами стінобитних таранів та вибухів бомб. Ніхто не міг роздивитися, що відбувається за пеленою густого снігопаду, але китайські захисники фортечних стін гатили величезними залізними снарядами з велетенських катапульт та розпорскували в темряву запалений порох, сподіваючися вцілити у рипливі облогові вежі, що насувалися на місто. Три тисячі вояків з імперії чжурчженів, нової загрози китайським північним кордонам, загинули на стінах під час першого нападу. Дехто згорів, інших вбито камінням, багато кого поцілено стрілами, проте нападники зібрали своїх мертвих та перегрупувалися. Бувало й гірше.

Із внутрішнього боку стін загинуло не більше ста вояків, але захисників збентежили навіть такі втрати. Офіцери десь зникли, поширювалися чутки, і надто скоро за шелестінням снігу знов почулося торохтіння облогових веж та смертоносний свист стріл. Ми не знаємо достеменно, як саме почалася паніка, але раптом зі стін поринув потік з десятків тисяч людей, що розпачливо намагалися втекти. Ворог був усередині, він грабував, палив, ґвалтував та вбивав. Багато палацових жінок втопилися, аби не зазнати очевидної долі, а імператор просто чекав, поки його заберуть у неволю.

Падіння Кайфина було самозаподіяною раною. Попри економічний бум одинадцятого сторіччя, нескінченні війни династії Сун з киданями на північному прикордонні постійно випомповували фінансові ресурси, а імператори постійно шукали коштів, аби оплачувати рахунки. Отже, коли 1115 року "дикі чжурчжені" з Маньчжурії запропонували допомогу у війні проти киданів, імператор Хуей-цзун радо пристав на цю пропозицію (рис. 8.2). Імператора мав би стурбувати той факт, що лише за двадцять років чжурчжені перетворилися з землеробів з глухих лісів на войовничих кавалеристів, але не стурбував. Хуей-цзун був тонким знавцем музики, видатним художником та геніяльним каліграфом, але не державним діячем, а його радники здебільшого віддавали палацовій політиці перевагу над поглядом в обличчя реальним фактам. Підтримавши чжурчженів, Хуей-цзун створив монстра, що проковтнув спочатку киданів, а потім самого Хуей-цзуна. Він проковтнув би й розпачливі рештки двору Сун, якби ті не втекли на кораблях. Лише 1141 року усталилося прикордоння між чжурчженями, що тепер панували в північному Китаї, та сильно зменшеною державою Сун зі столицею в Ханчжоу[254].

Падіння Кайфина та спричинена ним руйнація торгівлі між північчю та півднем призвели до того, що у дванадцятому сторіччі показники суспільного розвитку майже не зростали. Але попри застій розвиток не занепав; Кайфин швидко відродився після спустошення, навіть на певний час став столицею чжурчженів, а Ханчжоу виріс у метрополіс, що справив таке сильне враження на Марка Поло. Вугільні родовища південного Китаю були менш багаті, ніж на півночі, проте теж чималі, а промисловці дванадцятого сторіччя навчилися використовувати в виробництві заліза дешевше та забрудненіше вугілля й навіть видобувати з забруднених побічних продуктів мідь. Торгівля, паперові гроші, видобування викопного палива та виробництво побутових товарів далі зростали. 1200 року китайський промисловий зліт видавався так само можливим, як за сто років до того.

Ситуацію різко змінив несамовитий молодий степовик на ім'я Темучин. Він народився 1162 року в Монголії в цілком розламаній родині. Його батько Єсугей викрав Оелун, матір Темучина, від її першого нареченого, запліднив її й назвав новонароджену дитину іменем чоловіка, що його вбив. Темучинові батьки так мало ним переймалися, що одного разу полишили табір, забувши його забрати, і повернулися лише через рік. Після того, як восьмирічного Темучина одружили, Єсугея було вбито (можливо, не передчасно), а тоді його одноплемінники вигнали Оелун, вкрали її худобу й полишили її голодувати. Темучин поквапився додому і підтримував Оелун, полюючи на щурів. До того ж він вбив свого старшого однокровного брата, що, за племінним законом, мав право одружитися з Оелун. Потім Темучина продали в рабство, і на той час, коли він втік, його наречену викрали й вона носила дитину іншого чоловіка. Темучин вбив крадіїв та повернув її назад.

Темучин був твердий чоловік, недарма він отримав від монголів титула Чингізхан ("Безстрашний провідник") і став одним з найбільших завойовників у всій історії. Не треба бути психіятром, аби зрозуміти, що на його шлях до влади чимало вплинув ранній родинний досвід — полювання на однокровного брата Джамуху, що закінчилося його вбивством[254], перетворення монгольського способу ведення війни всупереч вимогам кровних родичів та небажання підтримувати в суперечках своїх лайливих пияків-синів).

У певному сенсі за дві тисячі років у степах відбулося небагато змін. Так само, як багатьох завойовників до нього, Чингізхана рухав частково страх (Китаю), а частково жадоба (до китайського багатства). Саме ці мотиви штовхнули його напасти на королівство чжурчженів у північному Китаї й використати здобич на хабарі іншим монгольським провідникам, аби ті пішли з ним. Однак де в чому іншому змінилося багато що, і навіть хан не міг подолати історичний закон, згідно з яким неможливо двічі увійти в ту саму річку. Протягом півтисячоліття осілі китайці, мусульмани та християни просували до степів міста, іригацію та орні землі. Землероби забирали в кочівників землю, а кочівники діставали від землеробів знання про зброю та способи осілого життя.

Як виявилося, кочівники дістали від цієї оборудки більше користи. Знов почали грати свою роль переваги відсталости, й Чингізхан, найблискучіший з усіх лідерів кочівників, навчився так добре залучати до своєї кавалерії міських інженерів, що міг подолати будь-які фортифікаційні споруди так само легко, як перемогти будь-яку армію. До смерти 1227 року він пробив собі шлях від Тихого океану до Волґи (рис. 8.3), змітаючи, згідно з оповіддю перського самовидця, будь-які перешкоди, "наче написані рядки з паперу"[255] Після проходу монголів "ті господи стали житлом сов та воронів; в тих місцях сипухи перегукуються між собою, в тих залах стогнуть вітри".

Чингізхан і без індексу суспільного розвитку знав, що Китай був золотою жилою для грабунку. Наскільки можна судити, він мав намір вкрасти все, зігнати селян з землі та перетворити весь північний Китай на зимові пасовища для своїх міцних степових коней. 1215 року він зруйнував понад дев'яносто міст, а Пекін палив понад