Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Поспіхом він відвів погляд на полиці з тваринами, нутрощі яких виставлялися назовні, але це тільки посилило його відразу. Метелики, закріплені на сталевих стрижнях, які ще нещодавно здавалися гарними й витонченими, тепер також викликали відчуття нудоти. Усе навколо здавалося просякнутим огидою й брудом, від якого неможливо було втекти.

Світло від люстри, що висіла під стелею, втратило теплоту й насиченість, перетворившись на тьмяне, майже примарне сяйво. Воно виглядало чи то занадто прозорим, чи зовсім мертвим. Тепер кімната більше нагадувала склеп, заповнений самими лише тінями й привидами.

В Святослава пам'яті сплив образ високовольтних дротів, що тріщали над головою біля озера на околиці лісу. Це було під час того злощасного експерименту над безхатьками. Тоді, так само як і зараз, кольори довкілля наче випарувалися, підміняючи реальність на щось несправжне, мов у блукаючому сні.

«Можливо це не просто збіг» – подумав Святослав.

Однією рукою Мрець торкнувся пістолета, неначе нагадуючи, що він завжди насторожі, а іншою взяв склянку, наповнену якимось напоєм.

– Це був самозахист, – сказав він, підносячи склянку до рота і роблячи ковток. – Моє минуле життя не було таким вже й привабливим, – продовжив він, не поспішаючи. Мрець знову ковтнув із склянки, очевидно, з березовим соком, і додав: – Коли той ідіот заїхав на моє подвір’я, я саме чистив свинарник, по коліна в лайні. Проблема була в тому, що він не вмів добре стріляти. Клятий Лука схибив, а я – ні.

Святослав відчув, як холодний вітер, з вікна, обдув йому спину, думки мимоволі повернулися до списку, що бачив на комп’ютері застреленої бабці. Стара видавала себе за Лестера. Серед імен тих, хто володів таким самим даром, як і він, було й ім’я Лука. Про нього перукар читав і в інтернеті. Під його фотографією писалося, що чоловік загинув. І тепер, Святослав знав хто його вбив.

– Замість того, щоб розповісти про наше походження, коли мої вила стирчали з його грудей, – продовжував Мрець, ворушачи блідими вустами, – я почув тільки балаканину про якийсь віщий сон, в якому я став причиною смерті цілої групи людей.

Мабуть, темрява, таки просочилася в кімнату слідом за Мерцем. Святославу почали ввижатися привиди – примарні тіні тих, кого він не зумів урятувати під час перших своїх спалахів. Макс у кепці з логотипом «Сушия», робітники Рома та Василь у спецівках, Артем, Лариса, Зоя... І, звісно, власник будівельної компанії Валентин. Останній виглядав моторошно реальним: зачіска, зроблена Святославом напередодні того злощасного дня, залишалася ідеальною, навіть після всього, що сталося. Адже волосся в мертвих не відростає. Усвідомлення цього, обпекло холодом.

– І Лука не збрехав, – продовжив Мрець, знову ковзнувши поглядом по фруктах на таці. Його голос звучав хрипло, ніби кожне слово видряпувалося з глибини його сутності. – На фермі, де я постійно заправлявся газом, стався вибух. Живцем згоріло вісімнадцять людей. І хоч я цього не планував, але посприяв дуже ґрунтовно.

До танцюючих привидів, що кружляли в кімнаті, наче тіні минулого, приєдналися нові постаті з іншого кошмару. Серед них – бабуся без лівого ока та правої долоні, чий погляд був настільки порожнім, що ніби втягував у безодню. Хлопець у навушниках, від якого залишилася лише верхня половина тіла, плив над підлогою, як примара, що не знайшла спокою. Жінка, яку Святослав упізнав одразу, – Катя, сестра того чоловіка, що в Лумшорах ледь не прибив його в підвалі. Її понівечена голова, з відсутніми двома чвертями, виглядала так, як у його сні, ніби жахи, що переслідували його, тепер проривалися в реальність.

Їхня беззвучна хода та безликі вирази облич випромінювали дику зосередженість.

– Як можна знати напевно, що це саме твоя вина?

– Я знав, – Мрець лише злегка нахилив голову, і кашкет на мить вловив світло, блиснувши, наче дзьоб ворона.

– А наскільки небезпечний Тімур, якщо за ним потрібно йти вдвох?

Крива посмішка розтягнулася на обличчі Мерця, такою лячною та гострою. Цей вираз не залишив сумнівів: ворон передвісник смерті вже виніс свій вирок. Жодні слова, не змінять тепер його рішення про майбутнє Святослава.

– З ним треба бути дуже обачним, – Мрець примружив очі, ніби згадуючи щось неприємне. – Він здатен проникати в чужі сни, тому ночі можуть стати справжнім випробуванням. До того ж у нього в голові справжня каша, хаос, що часом стає небезпечнішим за будь-яку зброю.

Мрець зробив коротку паузу, його голос набув похмурих ноток:

– Але тобі вже не доведеться про це турбуватися.

– Ти казав, що хотів, аби ми стали напарниками, – промовив Святослав, і голос його легенько тремтів, як і тіло, що все більше відчувало крижаний холод. Можливо, це було відчинене вікно, а можливо, той неприємний мороз, що принесли з собою душі померлих. Здавалося, вони заповнили кімнату, щоб позловтішатися над його останніми хвилинами. Та в нього ще малася надія.

Святослав затримав погляд на Мерці й продовжив, намагаючись приховати страх:

– Як я розумію, тепер щось змінилося?

– Так, тепер ти мені допоможеш в іншій справі, раз вже жереб кинувся таким чином, – спокійно промовив Мрець, протираючи кашкет кінчиками пальців, наче готуючи себе до наступного кроку.

– Жереб? – ледве вимовив Святослав, намагаючись не зірвати голос від напруження. Його очі насторожено спостерігали за безокою бабцею, що стояла серед похмурої кімнати з привидами. Вона не випускала з рук тяжких торбин, а її застиглий погляд, наповнений нелюдським спокоєм, безперервно свердлив Святослава.

За вікном раптом голосно гримнуло, розкотисто і глухо, без жодного натяку на блискавку. Усі привиди, які ще мить тому рухалися, раптово завмерли, немов підкоряючись невидимій силі. Їхні обличчя, порожні й безживні, тепер були звернені в бік вікна, неначе там висів великий екран, на якому транслювали щось важливе – фільм чи новини, що захоплювали всю їхню увагу.