Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Навіщо ви підірвали моє авто?

Мрець явно не очікував такого питання, але довго не роздумував.

– Воно мало вибухнути не зараз, принаймні я так хотів, а могло б, за певних обставин, і не вибухати зовсім. Але, ймовірно, з детонатором щось сталося.

– Ви хочете моєї смерті!? – вимовив Святослав, ніби не запитуючи, а стверджуючи це як очевидний факт.

– Не з тих питань ти почав, Святославе, – Мрець зітхнув і поглянув на шоколад, після чого знову зітхнув, ніби говорячи: «Краще б ти з’їв цю отруйну їжу й не витрачав мого дорогоцінного часу», – але куди тобі вже звідси діватися.

Якщо до цього у Святослава ще залишалося хоча б десять, п’ятнадцять відсотків надії, що ворон-передвісник насправді не полює на його душу, то після останніх слів цих відсотків уже не стало.

– Взагалі-то, – продовжив Мрець, – твоєї смерті хочу не я, – він трохи замовк. – Особисто я хотів, щоб ти став моїм помічником.

Святослав відчував, як вітер за спиною, що розбурхував товсті штори, посилювався. Ось-ось мав піти дощ, хоча ні блискавки, ні грому поки не було чути.

– Помічником!? – здивовано запитав Святослав.

– Так, саме ним, щоб прикінчити того дурня Тімура. Я вже не такий спритний, як раніше, робити все самому стало важко, в чому нещодавно переконався. А таких, як він, хто знає, скільки ще по світу ходить. Знаєш, як у тих фільмах про супергероїв, вони завжди намагалися зібрати суперкоманду, – Мрець криво посміхнувся.

– Ти гадаєш, що я погоджуся на це? Погоджуся вбивати?

– Коли немає вибору, люди згоджуються і на більше. Тімур ось, наприклад, сів у в’язницю заради родини та «Daewoo».

Схрещуючи руки перед собою, Святослав одразу зрозумів, про яке авто йдеться.

– Заради автомобіля?

– Так, тобі не почулося. Заради того седану, – Мрець кивнув у бік відчиненого вікна. – Думаю, багато хто з таких, як ми, захоче вбивати за нього.

– А що в ньому такого, щоб позбавляти життя?

Поглянувши у вікно, де нічне небо, позбавлене зірок та місяця, продовжувало згущати темряву, Мрець відповів.

– То вже неважливо.

– А якщо все ж таки важливо…

– Я сказав — не важливо! – знову поклавши руку на пістолет, перебив Святослава Мрець. – Інші питання будуть?

– Так, – трохи з острахом промовив Святослав і продовжив: – Ти сказав таких, як ми. Взагалі, хто ми?

Якщо в перший раз Святослав перейшов на «ти» більш імпульсивно, реагуючи на те, що говорив про нього Мрець, бо вже набридло переконувати всіх, що він не вбивця і не терорист, то зараз перукар зробив це навмисно, вважаючи, що нема чого викати воронові, який прийшов по його душу.

– Той, хто міг відповісти на це питання цілком, вже давно віддав своє тіло хробакам на цвинтарі. Йому трішки не пощастило. Хоча зовсім нещодавно я дізнався, що ми, начебто, таємна розробка держави, котрої вже не існує, але це ще потрібно довести. Я маю на увазі що ми розробка.

В інтернеті Святослав натрапляв на подібну інформацію, приміром, про того ж Месінга та чутки, що нібито його хотіли клонувати в СРСР. Тому він не став загострювати на цьому увагу.

– А так, – продовжував Мрець, – ти, певно, і сам знаєш: ми – ті, хто бачить майбутні катастрофи, місце, події, осіб, хоча й у такий вигадливий спосіб. Наприклад, це місце я обрав невипадково.

– Я знаю, тут мають загинути двоє, на другому поверсі, біля виставки скелетів доісторичних тварин, – промовив Святослав, відводячи погляд на тваринок у розрізі та барвистих засушених метеликів.

Коли він задрімав на цьому ж стільці, очікуючи, як з’ясувалося, саме Мерця, йому наснився чоловік, якого насмерть затоптав мамонт. Поряд дідусь, схопившись за серце, падав на землю без ознак життя.

Розгадати сон виявилося неважко, враховуючи місце, де він перебував. Найімовірніше, сьогодні або завтра скелет мамонта, що височиє на другому поверсі, завалиться на відвідувачів музею. Загинуть двоє: чоловік, якому, ймовірно, бивень проб’є голову, і старий, у якого від шоку станеться серцевий напад.

– Саме так, – промовив Мрець, відводячи руку від пістолета і дістаючи щось із внутрішньої кишені чорного піджака. – Можливо, це й не та робота, про яку я мріяв, але іноді доводиться допомагати цим нещасним.

Те, що він тепер тримав у руці, нагадувало невелику музичну скриньку.

– Зараз побачимо, чи це спрацює, – додав він спокійно.

Мрець обережно поставив скриньку на стіл біля глечика з березовим соком. Щойно її дно торкнулося поверхні, кімнату огорнула моторошна сірість. Яскраві барви, що ще мить тому наповнювали простір, зникли, наче їх змило хвилею чогось невидимого.

– Це кабінет того чоловіка, який має померти, правильно?

– Вже мав померти, – відповів Мрець, злегка нахиливши голову. – Про це я дізнався, коли викрадав ключ із каси.

Промовляючи, він взяв кухоль і почав переливати його вміст у склянку.

– Тепер ключ – це єдине, що він втратить.

– І що це? – запитав Святослав, простягаючи руку до скриньки. Його нестримно цікавило, як саме Мрець бореться з трагедіями.

– Чіпати не раджу, а тим більше відкривати, – попередив Мрець, ледь нахилившись вперед. – Там кістка. Звичайна куряча, але оброблена сильнодійним паралітиком на кшталт «Зарину».

Він зробив коротку паузу, уважно спостерігаючи за реакцією Святослава.

– Наш щасливчик не помре, але на дві-три доби в лікарню точно потрапить.

Дієво, подумав Святослав, і зовсім без зайвих сентиментів. Саме таким поставав перед ним Мрець – людиною, яка не терпить церемонитись.

– Ти казав, що тому, хто знав про нас усе, не пощастило, – прибравши руку від скриньки, обережно запитав Святослав. – Що з ним сталося?

– Я його вбив, – відповів Мрець без жодної тіні сумніву. – Заколов вилами в хліві.

Його слова прозвучали холодно й безапеляційно.

Очі Святослава широко розкрилися, а думка про те, як вила проштрикують людину в такому брудному місці, як хлів, викликала непереборне відчуття огиди. Йому стало настільки гидко, що навіть дивитися на бліде обличчя Мерця було нестерпно.