Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Вони стояли нерухомо, випроставшись, як мармурові статуї, і ця нежива тиша лише підсилювала похмурість атмосфери. Святослав здригнувся від гучного грому, його дихання почастішало, а серце шалено калатало. Те, що він бачив, здавалося нереальним і водночас занадто справжнім.

Не витримавши напруги, він перевів погляд на вікно. Але там нічого не було. Лише важка штора, яку тривожно ворушив вітер. Жодних видінь, жодних фільмів чи новин, лише порожнеча й приглушене шелестіння тканини.

– Я думав, ми могли б стати чудовою командою, – почав Мрець, повільно ворушачи пухлими губами, від чого його голос звучав ще похмуріше. – Я навіть усунув Лестера, щоб він нам не заважав. Але знаєш, яка іронія, Святославе? Я, попри свою природу, часом шкодував за тими людьми, які згоріли на фермі через мене. Їхні душі іноді приходили до мене ночами, такі самотні й гіркі. А зараз... у мене з’явився шанс бодай частково виправити це. Відновити баланс, так би мовити. – Він замовк – Краще б ти з’їв хоча б один із цих фруктів, – через хвильку продовжив Мрець, здавалося, навіть із часткою жалю в голосі. – Тоді мені не довелося б бруднити руки. Бо, як ти бачиш, навіть вибухівка тепер не спрацює.

– То їжа таки отруйна, – зрозумів Святослав, але зробити більше нічого не встиг. Єдине, що вдалося – це рвучко піднятися на ноги.

Мрець блискавично вихопив пістолет і наставив його на Святослава.

– Через тебе мають загинути люди, якщо ти ще не зрозумів, – його голос звучав холодно, немов крижаний подих, – і це вже моя справа, це зупинити.

Все навколо завмерло, ніби час перестав існувати. Привиди продовжували нерухомо дивитися на вікно, їхні постаті набули ще більшої прозорості, а бабця, Валентин та Роман почали посміхатися.

«Ось і все,» – промайнуло в думках Святослава. Він рвонув до вікна, яке спеціально залишив відчиненим, передчуваючи можливу небезпеку. Це був його єдиний шанс на порятунок.

Та щойно він зробив крок, кімнату розірвав гучний постріл.

Святослав відчув гострий біль, який розійшовся від живота, мов вогонь, куля поцілила трохи нижче ребер. Він похитнувся, ноги підкосилися, але сила інерції від ривка до вікна змусила рухатися далі. Усі привиди, що заповнювали кімнату-склеп, невідривно дивилися на нього. Їхні напівпрозорі очі блищали від задоволення, віддзеркалюючи кожен його рух.

Коли Святослав перекинувся через підвіконня, кімната наповнилася химерними усмішками привидів. Їхні обличчя, спотворені трагедією, тепер світилися моторошним тріумфом. Здавалося, вони чекали цього моменту, і тепер їхня колективна помста здійснилася.

Тіло Святослава важко впало на землю під вікном, а кімнату охопила зловісна тиша. Єдиний, хто залишався беземоційним серед цього жахливого торжества, був Мрець. Його бліде обличчя, позбавлене будь-яких емоцій, нагадувало вирок, що давно був винесений.

Перед тим як свідомість Святослава остаточно згасла, він почув ще один гучний постріл, що пронизав гнітючу тишу. Його вушні перетинки здригнулися, ніби відгукуючись на останній сигнал цього світу.