Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

устав із-за столу, ви йшов у тунель і просувався в напрямку

ширших магістралей, уже забитих людьми. Голден та його

команда не відставали.

— Вибух, — сказав Алекс. — Щонайменше корабельний рушій.

Або атомна бомба.

— Вони хочуть знищити станцію, — промовив Голден із

певним зачудуванням у голосі. — Не думав, що колись

сумуватиму за тим, як підривали кораблі, на котрих я був. Бо

тепер узялися за станції...

— Діру вони не пробили, — зауважив Міллер.

— Ти так упевнено говориш… — відгукнулася Наомі.

— Бо чую твій голос. А це підказує, що тут ще є повітря.

— На станції є атмосферні шлюзи, — заперечив Голден. —

Якщо десь пробоїна, то шлюзи зачиняються...

Якась жінка сильно штовхнула Міллера в плече, пробираючись

уперед. Найменша необережність — і їх затопчуть. Завелика

концентрація страху на занадто малій площі. Тиснява ще не

почалася, але натовп уже нетерпляче тремтів, як молекули води

перед закипанням, і Міллер занепокоївся.

— Це не корабель, — пояснив він. — Це станція. Ми всередині

астероїда. Будь-який вибух, якщо він достатньо потужний, аби

пробити діру аж до внутрішньої атмосфери, пустить по каменю

тріщини, як по яйцю. Як по великому яйцю під великим

внутрішнім тиском.

Тунель заповнився вщерть, людський потік зупинився. Тут

потрібне поліційне стримування — і потрібне терміново. Уперше

відтоді, як Міллер залишив Цереру, він пошкодував за своїм

жетоном. Хтось штурхнув Еймоса, але притьмом заховався

в натовпі, щойно здоровань загарчав у відповідь.

— Ну, а ще не забувайте, — вів далі Міллер, — тривога

радіаційна. Щоб убити всіх на станції, не обов’язково випускати

повітря. Прожени кілька квадрильйонів вільних електронів на

швидкості світла, — і всім буде вже пофіг на запаси кисню.

— А ти, бляха, веселун, — пробурчав Еймос.

— Станції не просто так будують в астероїдах, — втрутилася

Наомі. — Багатометровий шар скелястої породи захищає від

радіації.

— Якось провів я місяць у рад-укритті, — заходився

розповідати Алекс, поки вони всі пробивалися крізь дедалі

густіший натовп. — На борту відмовила магнітна пастка.

Аварійна ізоляція не спрацювала, і реактор горів ще майже

секунду. Машинну залу розплавило всю. П’ятьох наших

палубою вище вбило ще до того, як вони бодай щось відчули —

а потім їх три дні вирізали з поплавленого металу, щоб

нормально поховати. Решта вісімнадцятеро забилися в укриття

на тридцять шість днів, поки нас не підібрав буксир.

— Чудова історія, — прокоментував Голден.

— Три пари потім одружилися, а всі решта ніколи більше не

розмовляли між собою.

Перед ними хтось закричав. Не через тривогу і навіть не з люті.

Розчарування. Страх. Саме те, чого Міллер так не хотів почути.

— Це може бути не найбільшою проблемою... — розпочав він, але його розмірковування урвав новий голос, що перекрив

зациклене повідомлення системи аварійного сповіщення.

— Ге, народ! Ми — служба безпеки Ероса, ке но? Аварійна

ситуація, то ви робіть, шо кажуть, і все буде норм.

«Якраз вчасно», — подумав Міллер.

— То слухайте правила! — пояснював новий голос. — Тільки

якийсь мудак штовхає іншого, я в нього стріляю. Ідіть спокійно.

Перше правило: спокійно. Друге правило: ідіть! Уперед, уперед, уперед!

Спершу нічого не змінилося. Клубок людських тіл сплутався

надто сильно, щоб його могли розрубати навіть найжорсткіші

поліційні заходи, але за хвилину Міллер побачив, як голови десь

далеко попереду заворушилися й попливли далі. Повітря

в тунелі загусало, і запах перегрітого пластику від

перевантажених систем вентиляції долинув до нього якраз тоді, коли затор розсмоктався. Дихати стало легше.

— У них є бункери? — звернулася до свого супутника жінка

позаду них, перш ніж натовп її відтіснив. Наомі смикнула

Міллера за рукав.

— Так що, є?

— Повинні бути, — відповів Міллер. — Достатні, щоби

вмістити, може, чверть мільйона, і першою чергою туди

пускатимуть необхідний персонал станції та медиків.

— А всі