Йоганн Вольфганг Ґете - Фауст. Трагедія

щоб склався ряд об’єктивних умов, а саме — високорозвинена літературна мова, високий рівень національної поезії і всебічний попередній досвід її в галузі перекладу.

Твори Пушкіна не раз перекладалися на українську мову. Та тільки в наш час розвиток загальнолітературної української мови, порівняно високий рівень нашої поезії, її багатий перекладницький досвід і особиста обдарованість основних перекладачів Пушкіна обумовили появу майстерних перекладів багатьох пушкінських творів (хоч і не всіх, і навіть не багатьох!), які, можна сподіватися, досить довгий час задовольнятимуть читачів.

М. Лукаш — талановитий поет. Його версифікаційні здібності не викликають сумніву. Інструмент мови, в межах того творчого завдання, яке він перед собою ставить, кориться йому безвідмовно. Для нього як для перекладача майже не існує труднощів віршування. Він з легкістю відтворює найрізноманітніші ритми трагедії Ґете, її склади; строфіку, знаходить повнозвучні й глибокі рими. Вірш його тече легко й невимушено. Багато сторінок перекладу вірно й глибоко відтворюють оригінал, дають читачеві велику естетичну насолоду.

В перекладі чимало чудових, а часом і прекрасних сторінок, але в цілому його не можна вважати повною і безсумнівною перемогою М. Лукаша. Точніше кажучи — переклад цей довершений і не вимагає додаткової роботи, можливо, за винятком дрібниць, якщо оцінювати його, виходячи з тих принципових засад, які поклав в основу своєї праці перекладач. Але я не поділяю тих засад.

Виразно окреслений мовний стиль кожного художнього твору, складаючись з різноманітних елементів, має свою домінанту, свій провідний мотив. Постійне повторення цього провідного мотиву, домінанти, що не губиться серед інших елементів, а, навпаки, надає їм свого забарвлення, звучання, власне, і визначає стиль в цілому.

В чому ж стильова домінанта Лукашевого перекладу «Фауста»?

М. Лукаш спирається в своєму перекладі на основний словниковий склад української мови, широко використовує сучасну лексику, аж до таких слів включно, як «лахудра», «халтурник», «початківець», «свиноматка», «приземливсь» і т. п. Та, незважаючи на це, мова його перекладу не стає виразно сучасною. Причина тут у тому, що стиль — це питання якісне, а не кількісне. Можна широко користуватися сучасною лексикою, але якщо домінанта стилю буде архаїчна — весь переклад буде архаїчним.

Стильова домінанта Лукашевого перекладу виявляється насамперед у лексиці довільним групуванням архаїзмів, вульгаризмів та діалектизмів там, де це не викликається конечною потребою, де завдання художності може бути досягнуте вживанням розвиненої і точної лексики сучасної української літературної мови; по-друге — в намаганні за всяку ціну для кожного ідіоматичного німецького вислову знайти українську ідіому переважно в мові селянській давно минулих часів; по-третє — в «українізації» середньовічного німецького побуту, образно-художнього мислення, термінології; і нарешті (частково) — в архаїзованому синтаксисі, фразеології та схильності перекладача до архаїчних наголосів.

Переклад відомого поетичного твору може вважатися досконалим і довершеним, коли мова перекладу не вступає в суперечність, по-перше, з мовою оригіналу, по-друге, з сучасною перекладачеві загальнолітературною мовою, на яку твір перекладається. В тих випадках, коли перекладач ставить перед собою завдання повністю відтворити мову твору, писаного кілька століть тому, труд його перетворюється на безцільну формалістичну вправу, сумнівну за своїми наслідками.

Дивно було б поему Руставелі «Витязь в тигровій шкурі» перекладати мовою «Слова о полку Ігоревім» на тій підставі, що обидва твори писані приблизно в один час, — адже переклад «Витязя» робиться не для Ігоревих дружинників, а для сучасного читача.

Так само дивно було б перекладачеві «Фауста» на українську мову обмежувати себе лексикою «Енеїди» Котляревського на тій-таки підставі, що твори ці писалися також приблизно в один час.

Ми перекладаємо класичні твори для сучасного читача, і якщо перед перекладачем постає проблема відтворення в тій чи іншій мірі мови доби, віддаленої від нього значним відтинком часу, розв’язання цієї проблеми слід шукати не в сліпому копіюванні мовних особливостей оригіналу, не в архаїзації мови перекладу.

Розв’язання цієї проблеми можна знайти лише в сумі художніх засобів, якими володіє перекладач, в умінні його поєднати в єдине гармонійне ціле різні елементи рідної мови, включаючи і її архаїчну верству, для створення стилю перекладу, який би відповідав мовному стилю оригіналу.

Що ж стосується до «Фауста», то цієї проблеми не існує взагалі.

«Значення «Фауста» і його живий зміст читач може відчути хоч би з такого факту: близько півтора століття, лежить між нами і цією книгою; за такий довгий час старіє, звичайно, сама мова письменника, стає важко читати її, виступає виразно той відтінок часу в мові, який ми звемо стилем і який ми наслідуємо в своїх історичних романах, «стилізуючи» мову під ту епоху, для котрої вона була природною.

Багато письменників і поетів, що писали геть пізніше, ніж Ґете, здаються нам тепер застарілими. Але даремно намагались би ми шукати це старіння чи хоча б відтінок його в живій і надзвичайно близькій нам поетичній мові «Фауста». Вона, як мова «Іліади», вийшла з горна свого творця такою «вогнетривкою», такою непіддатливою перед роз’їдаючою течією часу, що, ймовірно, їй судилося ще віки зберігати свою «молодість» (М. Шагінян. «Ґете»).

Перекладач, який ставиться до свого завдання без попередньо виробленої апріорної мовностильової установки і шукає засобів адекватного художнього відтворення оригіналу, виходячи з його об’єктивних даних, мусив би замислитись над питанням довговічности Ґетевої мови. Ця довговічність не випадкова.

Мова Ґете сформувалася тоді, коли «життєво необхідно було для самого буття народу закласти фундамент раціональної єдності, створити загальнолітературну німецьку мову, театр, драматургію, звільнивши їх від штучного французького впливу, від обмеженості в свідомості, місцевих вузьких провінціалізмів у мові. Це велике національне завдання, розпочате Ґотшедом, Клопштоком, Гердером та Лессінґом, виконав Ґете» (М. Шагінян, «Ґете»).

Шагінян, вказуючи на те, що майже кожний твір Ґете, який з’являвся друком, його сучасники зустрічали з величезними суперечками, а часто-густо і з прямим опором, і відзначаючи, що і за темою, і за сміливістю, і за мовою це були твори новаторські, пише далі в тій же роботі:

«Він ненавидів усякого роду стилізацію, чіпляння за віджиле, бальзамування трупів, втечу в минуле…» І трохи далі: «Беручи терпкі народні вислови і впроваджуючи їх до літературної мови, Ґете у своїй роботі ніколи не захоплювався архаїзмами».

Всього цього М. Лукаш не враховує.

Справді, чим можна пояснити той факт, що перекладач вживає замість слова «головнокомандуючий» — гетьман, «імператор» — цісар, «економ» — підкоморій, «скарбник» — підскарбій, «бакалавр» — бакаляр, «селітра» — салітра і т. д. і т. п. Що це, коли не стилізація, хапання за віджиле, бальзамування трупів, втеча в минуле?

Було б півбіди, коли б уся ця віджила мовна бутафорія лежала тільки на поверхні перекладу, не просякаючи його наскрізь. Але, ставши на шлях стилізації мовної, перекладач неминуче повинен був піти