Стефані Маєр - Аптекар

Їду підкинути м’яч, Олеандр, — заговорив він доволі голосно, утім то була звичайна гучність голосу для нього.

Кевін нічого не сказав. Вона знову забрала від вуха телефон, щоб глянути на екран. Їх роз’єднали? Чи він набрав її номер випадково?

Дзвінок тривав. У нижньому кутку екрана відраховувались секунди.

Алекс мало не промовила — Кевіне?

Чотирирічна параноя припнула їй язика.

Притиснувши телефон до вуха, вона пильно прислухалась. Не було чутно ані шуму вулиці, ані машини, ані ворушіння. Ані вітру. Ні звуку тварин, ні людського звуку.

Мороз пішов у неї поза шкірою по руках, піднімаючись до потилиці, здіймаючи волосся сторч. Проминувши своє авто, вона тепер не може зупинятись. Вона не повертала голови, але її погляд шалено бігав; вона зосередилась на смітнику у віддаленому кутку парковки й прискорила крок. Вона бувала надто близько до осередку влади своїх ворогів. Якщо вони відстежують цей дзвінок, багато часу, щоб дістатись сюди, їм не знадобиться. Їй так сильно хотілося побігти, але, стримуючись, вона йшла швидко й рішуче.

І досі на тому кінці дроту анічичирк. Холодна, важка порожнеча на споді у шлунку розросталась.

Кевін не збирався несподівано почати говорити до неї, вона це розуміла. Але все одно ще секунду вона вагалась. Щойно вона зробила те, що мусила зробити, усе скінчилось. Єдиний її зв’язок із Кевіном обірвано.

Вона поклала слухавку. Цифри в нижньому кутку екрана свідчили, що дзвінок тривав усього сімнадцять секунд. А здавалось, що часу спливло набагато більше.

Вона підійшла збоку до смітника — так її не видно з парковки. Вона не могла нікого бачити, тож сподівалася, і її ніхто не побачив.

Поставила продукти додолу.

У підкладці торбинки вона заховала маленький набір для зламу замків. Їй ніколи не довелось використати його за призначенням, але час від часу він ставав у пригоді, коли вона працювала з меншими колами зворотного струму та адаптерами.

Узявши найтонший датчик, вона витягнула лоток сім-картки з телефона. Картка та лоток опустились у торбинку. Краєм футболки вона обережно витерла увесь телефон, тримаючи його загорнутим у футболку. Зважаючи на довжину футболки, просунути телефон у бічну ляду в смітнику було важко, адже отвір розташовувався дуже високо, і вона не могла до нього дотягтись. Їй довелося жбурляти телефон і вдалося закинути його нагору з першого разу.

Схопивши паперові пакунки, Алекс, розвернувшись, швидко пішла до авто. Мінівен саме виїжджав з парковки. Вона не знала, чи помітила хатня працівниця, що вона йшла поруч. Поспішаючи назад, вона ступала широкими кроками, на які тільки була спроможна.

Телефон уже на смітнику, але в неї перед очима досі був годинник, що відраховував секунди в кутку екрана. Тепер є лише дві ймовірності, і одна з них залишає їй дійсно тісні крайні строки.

Розділ 27

Алекс, твій номер просто набрався, коли телефон лежав у його кишені, — переконував її Деніел.

— Денні має рацію, — погодилася Вал. — Ти реагуєш надто гостро. Це дрібниця.

Алекс захитала головою, відчуваючи, як тягне щелепа, коли вона стискає зуби.

— Маємо переїхати, — відповіла вона рішуче.

— Тому що погані хлопці, можливо, влаштовують Кевінові тортури, намагаючись добути інформацію, саме поки ми зараз розмовляємо, — підсумувала Вал. Вона говорила спокійно й з гумором, як зазвичай розмовляють з дуже малими дітьми та літніми людьми.

Алекс відповіла холодно та грубо.

— Жартувати ніхто не буде, якщо вони прийдуть по тебе, Вал. Це я обіцяю.

— Послухай-но, Алекс. Твій власний план щойно провалився, — нагадала їй Вал. — Ти вже й так була засмучена. І Кевін, зателефонувавши, нічого тобі не сказав. Це все, що трапилось. Як на мене, ти надто перескакуєш, гадаючи, що це більше ніж випадковість.

— Вони саме так і діють, — відповіла Алекс повільно та спокійно. Ще до того, як Барнабі дав їй почитати відповідну інформацію, вона бачила подібну тактику в дії. — У суб’єкта був телефон з одним номером у контактах. Телефонуєш за ним і перевіряєш, яку інформацію можна в такий спосіб добути. І відстежуєш сигнал, який щойно створив. І знаходиш людину, яка була на іншому кінці дроту.

— Власне, знаходити ж нічого, хіба ні? — заохотливо спитав Деніел. — Ти викинула телефон. Він приведе їх лише до парковки, що не має до нас ніякого відношення.

— Так, телефон — це глухий кут, — погодилась Алекс. — Але якщо Кевін у них…

Деніел скривився, сумніваючись. Вал досі мала поблажливий вигляд.

— Гадаєш, вони вбили б його? — спитав Деніел майже пошепки.

— Це в кращому випадку, — просто відповіла вона, не знаючи, як підсолодити чи пом’якшити для нього ці слова. — Якщо він мертвий, вони його вже не скривдять. І ми в безпеці. А якщо він ще живий… — вона, глибоко зітхнувши, змінила тему. — Як я вже казала, нам час переїжджати.

Вал це не переконало.

— Ти справді гадаєш, що він продасть Денні?

— Послухай-но, Вал. Я б ніколи не сумнівалась у твоїх знаннях щодо всього, що має хоч якийсь стосунок до жінок. То твій світ. А це — мій. Я не перебільшую, кажучи, що всі ламаються. Байдуже, який Кевін сильний чи як сильно він любить брата. Можливо, знадобиться певний час, але він скаже, де ми. І заради нього самого, я сподіваюсь, що для цього не знадобиться багато часу.

Знадобиться, і вона про це чудово знала. Хай якими сповненими непорозумінь і проблем завжди були її стосунки з Кевіном, вона навчилась йому довіряти, пізнала його. Він би виграв для неї трохи часу, аби вона відвезла Деніела та Вал у безпечне місце. Частково через те, що він справді любить брата, а частково через свою гордовитість. Він ніколи б не видав легко Діверзу те, чого той прагне. Він би змусив їх добре попрацювати за кожне слово, що вони від нього почують.

Вона тішилася, що не їй довелось розколювати Кевіна. Бо була переконана, що він би став найважчою справою з усього, з чим вона стикалась. Якщо хто й здатен на таке — буквально забрати свої таємниці із собою в могилу — то тільки Кевін Біч. Можливо, він би зіпсував її ідеальний послужний список.

На мить вона жваво уявила, як Кевін лежить, прив’язаний до ультрасучасного столу в її колишній лабораторії, а вона стоїть, схилившись над ним. Як би вона діяла за цих обставин? Якби все склалось тільки трішки інакше — якби її суб’єкт із Пакистану не пробурмотів ім’я Вейд Пейс — картина, яку вона намалювала в уяві, могла б обернутись для неї на реальність.

Труснувши головою, вона відігнала цей