Анна Ліє Кейн - Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн

- Не відсилай мене, мамо. Я добре себе поводитиму!

Приголомшено дивилася на дитину, не знаючи, як пояснити, що хотіла врятувати, а не нашкодити. Потім присіла поряд, обійняла і кілька хвилин просто мовчала.

***

Вирішила дочекатися від'їзду монарха у своєму кабінеті. Думки нарешті очистилися. Навіть наповнились якоюсь радісною легкістю. Перебирала папери в повній впевненості, що я залишусь у Вомон-ле-Тіссен господаркою. Болдр та Торгнір залишать Валуа. Напевно, мені все ж таки доведеться приїхати до столиці, якщо король настоїть на одруженні свого брата в столиці, але зараз це більше не лякало.

- Ваша Світлість, - сказав Назаріо, і я зрозуміла, що вже стала звикати до звернення «світла леді». Напевно, варто почати виправляти слуг, щоби вони переучувалися.

Піднявши голову, зрозуміла, що констебль незвично похмурий. Що знову могло статися? Адже все лише налагодилося.

- До вас відвідувач, - сказав Бруно крізь зуби, немов того, хто насмілився просити аудієнції, він сильно недолюблював. Я відклала папери. Піднялася, виходячи з-за столу, поправила спідницю і спитала:

- Хто це?

Відповідь змусила мене спантеличено завмерти на місці:

- Даріо де Шальє.

Розімкнула губи, але не придумала, що відповісти.

Маркіз? Що він тут робить? Вирішив добровільно віддати свою голову Білому Кату?

І все-таки… чи була в нього вагома причина заявитися до палацу, коли у Вомон-ле-Тіссен зібралися всі чоловіки роду Гунар?

- Впусти його, - зважилася і приготувалася вислухати гостя. Назаріо похмуро кивнув і вийшов за двері. Через хвилину він з'явився разом зі знайомим мені чоловіком. Ольдовієць мати кращий вигляд, ніж за нашої останньої зустрічі. На ньому був добротний одяг. Звичайно, без розкоші властивої аристократії, але цілком гарний. Шрам, що спотворив обличчя, зовсім зблід і стух.

- Доброго дня, леді Резеда-Сандро де Валуа. Дякую, що прийняли мене. Прошу вас, ми можемо поговорити наодинці?

Назаріо кашлянув, висловлюючи свою незгоду. Я підібгала губи, розглядаючи маркіза. Його я не боялася, цей чоловік навряд чи зважиться навіть словом образити мене, розуміючи, що в замку знаходиться Білий Кат. Тому все ж таки кивнула Бруно. Той насупився, висловлюючи мовчазний протест, і мені довелося попросити:

- Назаріо, принесіть, будь ласка, останню картину Коррадо, якщо він її вже домалював. Я хотіла б її знищити, вона мене лякає.

Чоловік також без слів осудливо зітхнув, але розвернувся і нарешті вийшов. А я обернулася до Даріо:

- Що привело вас сюди?

- Одна новина, яка не терпить зволікань, Ваша Світлість! - Чоловік подався вперед, навіть спробував схопити мене за руку, але я відсахнулася, показуючи жестом не наближатися. Чоловік завмер, кивнув і почав швидко говорити: - Ви допомогли мені, леді. І я вам дуже вдячний, навіть намагаюся налагодити нове життя. Я збираюся поїхати до Джастани, але боюся, що мене можуть підставити. Прошу вас, забезпечте мені недоторканність. Замовте слово перед Катом, нехай він відпустить мене. Натомість я можу надати важливу для нього інформацію.

- Кажіть, Даріо, - насупившись, поквапила я. - Асгейр не вбиватиме вас.

Хвилину маркіз вдивлявся мені в очі, потім зітхнув:

- Ви повинні знати, що я не причетний ні до замаху на життя Білого Ката, ні до того, що зараз може статися в палаці.

Моє тіло мимоволі напружилося. Що він має на увазі? Варто мені було поставити це питання, як Даріо зам'явся, озирнувся на всі боки, і мені раптом здалося, що він придивився до стін. Пульс встиг прискоритися в кілька разів в очікуванні відповіді, коли чоловік все ж таки продовжив:

- Я клянуся, що не знав, де знаходиться Оттавіо де Фіцваль, коли прибув у Вомон-ле-Тіссен. Він зв'язався зі мною, коли я приходив до тями після виправлення моєї зовнішності. Я допомагав йому з їжею, але після того, як він спробував убити Білого Ката, я відмовився співпрацювати далі… а потім і зовсім виїхав із фортеці.

Мої ноги підігнулися. Довелося схопитись за стіл, щоб не впасти. Оттавіо… генерал Ольдовії весь цей час переховувався у стінах Вомон-ле-Тіссен. Він був набагато ближче до Асгейра, ніж маршал міг припустити, а що найстрашніше…

- Де зараз Оттавіо?! - я мимоволі підвищила голос, дивлячись на Даріо сповненими жаху очима.

- Я знаю, що він залишав Вомон-ле-Тіссен, - винувато промовив маркіз, заламуючи руки. - Він їхав до Джастани, і я сподівався, що він не повернеться. Але кілька днів тому він знову знайшов мене, кликав із собою, щоб я допоміг йому завершити справи у фортеці. Я відмовився. І хочу, щоб ви знали, що я ні до чого не причетний. Попросіть маршала, щоб він дав мені піти. Ви добра та…

- Він зараз тут? - Внутрішньо холодіючи, прошепотіла я.

- Так, леді, він повернувся і...

Арбалетний болт встромився в шию маркіза. Я ахнула, коли на мою сукню бризнула багряна кров. Даріо захрипів, підняв руки до шиї, а потім упав на коліна, витріщивши очі. Неспроможна навіть поворухнутися від жаху, що скував тіло, я дивилася як чоловік марно намагається зробити вдих і затиснути рану в шиї. Він важко завалився на бік, а я підвела голову.