Річард К. Морган - Зламані янголи

— Якщо я так зроблю, — я теж дещо стишив голос і спробував стримати метову хвилю, — якщо я так зроблю, він з’явиться, коли ти намагатимешся зачинити браму, і вб’є тебе. І всіх нас. Ба більше, невідомо, яке озброєння Ломанако залишив на борту корабля, а отже, є шанси, що він повернеться з тактичною ядерною боєголовкою. І дуже швидко.

— Тоді чому б нам не звалити звідси нахрін просто зараз? — спитала Вонґсават і показала на «Доблесть Енджин Чандри». — На цій штуці я можу доправити нас на інший бік планети за пару хвилин. Бляха-муха, та я б, мабуть, за пару місяців могла вивезти нас за межі системи.

Я позирнув на Таню Вардані й зачекав. За кілька секунд вона таки хитнула головою.

— Ні. Ми маємо зачинити браму.

Вонґсават сплеснула руками.

— Нахіба?! Кого обход…

— Годі, Амелі, — я знову розігнув костюм і підвівся. — Правду кажучи, я все одно не думаю, що можна пройти блокпости Клину значно менше, ніж за день. Навіть із моєю допомогою. Боюся, нам не минути труднощів.

А ще мені випаде нагода вбити того, хто вбив Люка Де-пре.

Я не був певен, чи це говорить у мені мет, а чи просто згадалася розпита вдвох пляшка віскі на палубі вже підірваного й потопленого траулера. Це здавалося не таким уже й важливим.

Вонґсават зітхнула і зіп’ялася на ноги.

— Поїдеш на жучку? — запитала вона. — Чи хочеш імпелерну раму?

— Нам знадобиться і те, і те.

— Та невже? — вона раптом зацікавилася. — Чому? Ти хочеш, щоб я…

— На жучках встановлено ядерну гаубицю. Потужність — двадцять кілотонн. Я пальну з цієї зарази й подивлюся, чи не вийде в нас підсмажити нею Карреру. Швидше за все, ні. Він кудись відступить, бо, ймовірно, цього очікуватиме. Але тоді він тікатиме досить довго, щоб можна було проїхати на жучку куди слід. Поки на ньому зосередиться весь віддалений вогонь, на який здобудеться Каррера, я ввірвуся туди з імпелерною установкою. А далі… — я знизав плечима. — Це чесний бій.

— А я, бува, не…

— Вгадала. Як воно — бути незамінною?

— Тут? — вона оглянула всіяний трупами пляж. — Це здається недоречним.

Розділ сорок перший

не роби цього, — тихо сказала вардані.

Я закінчив наводити ніс жучка на центр простору у брамі й повернувся до неї. Грав-поле стиха забурчало.

— Таню, ми бачили, як ця штука встоює перед зброєю, що… — я спробував підібрати доречні слова. — Що її, наприклад, не розумію я. Ти справді вважаєш, що її можна якось пошкодити, трішки полоскотавши тактичною ядерною бомбою?

— Я не про це. Я про тебе. Подивись на себе.

Я опустив погляд на кнопки вогневого пульта.

— Мене вистачить ще на пару днів.

— Ага, в лікарняному ліжку. Ти справді вважаєш, що у своєму нинішньому стані матимеш шанси в бою з Каррерою? Зараз тебе тримає на ногах тільки цей костюм.

— Маячня. Ти забуваєш про тетрамет.

— Атож, як я зрозуміла, в летальній дозі. Як довго ти ще зможеш протриматися?

— Досить довго, — я поглянув на пляж, уникаючи її погляду. — Якого милого Вонґсават там чухається?

— Ковачу, — вона зачекала, поки я не глянув на неї. — Спробуй ядерну бомбу. І все. Я зачиню браму.

— Таню, чому ти не вистрілила в мене зі станера?

Тиша.

— Таню!

— Гаразд, — енергійно промовила вона. — Просри своє гране життя там. Мені по цимбалах.

— Я тебе не про це питав.

— Я, — вона опустила погляд, — я запанікувала.

— Свистиш, Таню. За останні пару місяців я бачив, як ти робила безліч речей, але ніколи не бачив, щоб ти панікувала. Сумніваюся, що ти знаєш, що це слово означає.

— Отакої! Думаєш, ти аж так добре мене знаєш?

— Та вже непогано.

Вона пирхнула.

— Грані вояки. Покажіть мені вояка, і я покажу вам хворого на голову романтика. Ти нічого про мене не знаєш, Ковачу. Ти зі мною трахався, та й то в віртуалі. Думаєш, це надає тобі глибокі знання? Думаєш, це дає тобі право когось засуджувати?

— Когось — це таких людей, як Шнайдер? — я знизав плечима. — Таню, він би всіх нас продав Каррері. Ти ж знаєш. Він би висидів усе, що робили з Суджіяді, й нічого не вдіяв.

— О, ти пишаєшся собою, так? — вона показала рукою на кратер на місці загибелі Суджіяді, яскраво-червоний розсип трупів і потік крові, що тягнувся до нас. — Думаєш, ти тут чогось добився?

— А ти хотіла, щоб я загинув? Хотіла помсти за Шнайдера?

— Ні!

— Це не проблема, Таню, — я ще раз знизав плечима. — Я не можу збагнути одного: чому я не загинув. Не хочеш, бува, щось сказати з цього приводу? Ну, як наша штатна експертка з марсіян.

— Не знаю. Я… я запанікувала. Як я і сказала. Я підняла станер, щойно ти його зронив. І вивела з ладу себе.

— Так, знаю. Каррера сказав, що ти перебувала в нейрошоці. Він просто хотів знати, чому його не було в мене. А ще — чому я так швидко прокинувся.

— Можливо, — сказала вона, не дивлячись на мене, — в тобі немає того, що є в усіх нас.

— Здоров, Ковачу.

Ми обоє знову поглянули на пляж.

— Ковачу, дивись, що я знайшла.

Це підповзла на іншому жучку Вонґсават. Перед нею шкутильгала самотня постать. Я примружився і наблизив зображення.

— Бляха-муха, аж не віриться.

— Хто це?

Я тихенько, сухо гигикнув.

— Живучий тип. Поглянь.

Вигляд у Ламонта був похмурий, але не став помітно гіршим від нашої останньої зустрічі. Його лахміття були заляпані кров’ю, але вона йому, вочевидь, не належала. Його очі сильно примружились, а тремтіння неначе вщухло. Він упізнав мене, і його обличчя засвітилося. Він рвонув уперед, а тоді зупинився й озирнувся на жучка, що гнав його пляжем. Вонґсават різко сказала йому щось, і він знову пішов, а тоді зупинився за пару метрів від мене, якось дивно переминаючись із ноги на ногу.

— Я знав! — проклекотів він. — Знав, що ти це зробиш. У мене на тебе було досьє, я знав, що ти це зробиш. Я тебе чув. Чув тебе, але не сказав.

— Знайшла його у підпіллі зброярні, — пояснила Вонґсават, зупинила жучка і злізла. — Вибачте. Лякати його й виганяти звідти довелося довго.

— Чув тебе, бачив тебе, — заговорив Ламонт до себе, несамовито потираючи собі карк. — У мене на тебе досьє. Ко-ко-ко-ко-ковачу. Я знав, що ти це зробиш.

— Та невже? — похмуро сказав я.

— Чув тебе, бачив тебе, але не сказав.

— Так, що ж, це ти сплохував. Добрий політичний офіцер