Річард К. Морган - Зламані янголи

завжди повідомляє про свої підозри вищих за званням. Цього вимагають директиви.

Я підняв інтерфейсний пістолет із пульта жучка і вистрілив Ламонтові у груди. Постріл був квапливий і прошив його надто високо, щоб убити одразу. Куля вибухнула в піску за п’ять метрів позаду нього. Він гепнувся на землю, зі вхідного отвору рани полилася кров, а тоді він знайшов десь сили, щоби стати на коліна. Всміхнувся мені на весь рот.

— Я знав, що ти це зробиш, — прохрипів він і поволі схилився на бік. Кров з нього стікала в пісок.

— Ти взяла імпелер? — запитав я Вонґсават.

Я наказав Вардані та Вонґсават зачекати за найближчою кручею, поки я кидатиму бомбу. Вони не були захищені, а мені не хотілося гайнувати час, який вони б витратили на обливання полісплавом. І навіть на відстані, навіть у крижаному вакуумі по інший бік брами ядерні снаряди з жучка випустять у наш бік удосталь жорсткого випромінювання, щоби зварити незахищену людину живцем.

Звісно, попередній досвід вказував на те, що брама від-реагує на близькість небезпечного випромінювання приблизно так само, як відреагувала на близькість нанобів, — не пропустить його. Але в таких речах можна помилятися. Та й усе одно неможливо було сказати, яку дозу марсіяни вважали би припустимою.

Тоді чому ти тут розсівся, Таку?

Костюм усе поглине.

Але було в цьому й дещо інше. Сидячи верхи на жучку, з «Сонцеструмом» на стегнах, із інтерфейсним пістолетом у кобурі на паску та повернувшись обличчям до бульбашки зоряного неба, що її брама внесла переді мною у світ, я відчував, як починає вступати в дію тривала, щемлива інерція цілеспрямованості. Це був фаталізм, який ховався за тетраметом, упевненість у тому, що більше вже майже нічого зробити не можна і доведеться змиритися з будь-яким результатом, що чекає там, на холоді.

Це ти, певно, просто вмираєш, Таку. Рано чи пізно це тебе неодмінно доконає. Навіть із метом на клітинному рівні будь-який чохол…

А може, ти просто боїшся поринути туди та знов опинитися на «Мівтсемді».

Може, просто працюватимемо далі?

Гаубичний снаряд вилетів із панцира жучка так повільно, що його можна було розгледіти, з легеньким чваканням проникнув у простір усередині брами і поступово зник серед зір. Кілька секунд по тому краєвид побілів од вибуху. Мій лицьовий щиток автоматично потемнів. Я зачекав, сидячи на жучку, поки світло не змерхло. Якщо щось, крім видимого випромінювання, і пробилося назад, то система сигналізації про забруднення в шоломі костюма вирішила, що про це не варто і згадувати.

«Приємно мати рацію, еге ж?»

Щоправда, тепер це все одно не має великого значення.

Я підняв лицьовий щиток і свиснув. Із-за кручі вилетів другий жучок і залишив коротеньку борозну в піску. Вонґсават посадила його з невимушеною бездоганністю на одній лінії з моїм. Позаду неї до болю повільно злізла Вардані.

— Таню, ти сказала: дві години.

Вона мене проігнорувала. Вона мовчала, відколи я застрелив Ламонта.

— Що ж, — я ще раз перевірив захисний трос «Сонцеструма».

— Починай те, що тобі треба зробити, зараз.

— А що, як ти не встигнеш повернутися? — заперечила Вонґсават.

Я всміхнувся.

— Не дуркуй. Якщо я не зможу порішити Карреру й повернутися сюди за дві години, то я не повернуся взагалі. Ти це знаєш.

Тоді я опустив лицьовий щиток і завів жучка.

Пролетів крізь браму. Диви — легко, все одно що падати.

На борту запанувала невагомість, і мене мало не знудило. Опісля почалося запаморочення.

Знову поїхали, бляха-муха.

Каррера не зволікав.

Десь наді мною запрацював двигун, а на моєму лицьовому щитку з’явилася крихітна рожева плямка. Рефлекси посланця помітили це одразу, і я вручну розвернув жучка, щоб зустріти атаку. Заблимали системи озброєння. З пускових капсул вилетіла парочка дронів-перехоплювачів. Вони зробили петлю, щоб уникнути засобів безпосередньої оборони снаряда, що наближався, а тоді промайнули моїм полем зору з протилежних напрямків і здетонували. Мені здалося, що один із них почав був відхилятися від курсу, повівшись на обманку, але тут вони вибухнули. Спалахнуло тихе біле світло, і лицьовий щиток затулив мені огляд.

На той час я вже був надто заклопотаний, щоб на щось дивитися.

Я відштовхнувся ногами від корпусу жучка, притлумивши раптовий напад жаху, коли я відірвався від його твердої маси й полетів угору, в темряву. Моя лівиця спробувала вчепитися в ручку керування імпелера. Я зупинив її.

Рано.

Піді мною вниз полетів жучок із невимкненим двигуном. Я викинув з голови думки про нескінченну порожнечу, в якій почав дрейфувати, натомість зосередився на розпливчастому відчутті маси корабля над собою. У вбогому світлі зір полісплавовий бойовий костюм і імпелерна установка в мене на спині мали бути практично невидимими. Завдяки відсутності тяги в імпелерів помітити щось могли хіба що найчутливіші з установок виявлення маси, а я був готовий побитися об заклад, що в Каррери таких під рукою не було. Поки імпелери лишалися вимкненими, єдиною видимою ціллю там був двигун жучка. Я витягнувся у невагомій тиші, потягнув до себе «Сонцеструм» на тросі-прив’язі та сховав руків’я на плечі. Вдихнув і видихнув. Постарався не надто зациклюватися на наступному ході Каррери.

Ну ж бо, засранцю.

Ага, ага. Ти очікуєш, Таку.

Ми навчимо тебе не очікувати нічого. Так ти будеш готовий до всього.

Дякую, Вірджиніє.

Маючи належне обладнання, вакуумний командос не мусить робити більшу частину цієї хріні. У шоломні каркаси бойового костюма постачає дані ціла низка систем виявлення, координована суворим маленьким персональним бойовим комп’ютером, який не хибує на пасивне зачудування, до якого схильні люди у твердому космосі. З цим треба змиритися: тут, як це зазвичай і буває тепер під час бойових дій, більшу частину роботи виконує машина.

Я не мав часу на те, щоби знайти та встановити бойову техніку Клину, але я був відносно певен у тому, що Каррера теж не мав на це часу. Отже, в нього залишалося озброєння з кодами Клину, яке покинула на борту корабля команда Ломанако, та ще, може, власний «Сонцеструм». А для командос Клину просто ненормально лишати озброєння на видноті без нагляду; його мало бути небагато.

Сподівайся.

Все решта зводилося до двобою, примітивного, як у часи таких героїв орбіти, як Армстронґ і Гагарін. І це, казав мені тетраметовий кайф, мало зіграти мені на користь. Я дозволив чуттям посланця пересилити тривожність і пульсацію тетрамету та перестав чекати на якісь подальші події.

Ось.

Рожевий спалах на затемненому краю височезного корпусу.

Я крутнувся так плавно, як тільки дозволяв мобікостюм, зупинився біля точки запуску і