Річард К. Морган - Зламані янголи

хвилі, а вся згенерована енергія вибухів швидко розсіюється. Застосовувати проти бійців у костюмах звичайну вибухівку — справа майже марна, а ядерні вибухи… ну, вони, взагалі-то, роблять безглуздим ближній бій як такий. Тут насправді потрібна якась розумніша зброя.

Дві рами-носії розумної шрапнелі одночасно пролетіли між вояків на пляжі; їхні локатори нахилили траєкторії польоту з точністю до мікросекунди, а тоді випустили свої снаряди в повітря саме там, де вони мали завдати найсуттєвішої шкоди. За ледь помітною імлою тяги, яку підсилювач мого лицьового щитка забарвлював у блідо-рожевий колір, кожний їхній вибух випустив град мономолекулярних осколків, з’єднаних із сотнями масивніших, завбільшки з зуб, уламків із гострими краями, які мали загрузати в органічній речовині, а тоді розриватися.

Саме ця зброя два місяці тому порвала на шматки довкола мене 391 взвод. Позбавила Кхуок очей, Едді Мунгарто — кінцівок, а мене — плеча.

Два місяці? А чому здається, ніби це було в минулому житті?

Бійці Клину, що опинилися найближче до кожного з вибухів, буквально розчинилися в бурі металевих осколків. Я побачив це завдяки підсиленому нейрохімією зору, зміг подивитись, як вони перетворюються з чоловіків і жінок на пошматовані туші, в яких із тисячі наскрізних поранень б’є фонтаном кров, а потім — на пишні хмари розідраної тканини. А тих, хто був далі, просто розірвало.

Рами-носії радісно скакали поміж них, билися об трибуни довкола Суджіяді, й детонували. Вся конструкції! ненадовго здійнялася в повітря й запалала. Жовтогаряче світло від вибуху відбилося од корпусу «Доблесті Енджин Чандри», і в пісок та воду посипалися уламки. Вибухова хвиля накрила пляж і хитнула жучок, який тримався на гравітаційному полі.

Я зрозумів, що мені на очі навертаються сльози.

Я повів жучок уперед по заляпаному кров’ю піску, ставши на коліна й шукаючи вцілілих. У тиші, що запала після вибухів, грав-двигун видавав сміховинно тихий звук, подібний на лоскотання пір’ям. Тетрамет виблискував по краях мого поля зору і тремтів у моїх сухожиллях.

На півдорозі до зони вибуху я помітив, що між двома булькобудами сховалася парочка травмованих бійців Клину. Я попрямував до них. Одна була в такому стані, що могла хіба що кашляти кров’ю, зате її супутник, коли жучок наблизився, спромігся сісти. Я побачив, що шрапнель відірвала йому обличчя та осліпила його. Від його руки, тієї, що ближча до мене, залишилася сама кукса на рівні плеча та ще оголені уламки кісток.

— Що… — заблагав він.

Від кулі в оболонці він упав навзнак. Друга бійчиня поряд із ним прокляла мене на муки в якомусь пеклі, про яке я ще не чув, а тоді померла, захлинувшись власною кров’ю. Я завис над нею на кілька секунд, майже навівши на неї зброю, а тоді, коли біля лінкора щось глухо дзенькнуло, розвернув жучок. Оглянувши берегову лінію біля імпровізованого поховального багаття Суджіяді, я помітив якийсь рух край води. Ще один боєць, майже неушкоджений — певно, заповз під лінкор і врятувався від вибуху. Я тримав пістолет нижче екрана жучка. Він побачив лише костюм з полісплаву та транспорт Клину. Підвівся, ошелешено хитаючи головою. З його вух точилася кров.

— Хто? — повторював він. — Хто?

Він розгублено забрів на мілину, оглянув спустошення довкола себе, а тоді озирнувся на мене. Я підняв лицьовий щиток.

— Лейтенанте Ковач! — надто голосно крикнув він через раптову глухоту. — Хто це зробив?

— Ми, — відповів я йому, знаючи, що він мене не чує. Він спантеличено подивився на мої губи.

Я підняв інтерфейсний пістолет. Постріл на мить прип’яв бійця до корпусу, а тоді, коли куля вибухнула, відірвав його. Він повалився в воду й залишився там плавати, стікаючи щільними хмарками крові.

Ворухнулася «Чандра».

Я швидко розвернувся на жучку і побачив, як постать у костюмі з полісплаву незграбно сходить зі вхідного трапу й падає. Один стрибок за екран жучка — і я опустився в воду, не впавши завдяки гіросистемам костюма. За десяток кроків я опинився біля зігнутого тіла і побачив, що його живіт збоку обпалив постріл із «Сонцеструма». Рана була величезна.

Піднявся лицьовий щиток, і виявилося, що під ним задихається Депре.

— Каррера, — прохрипів він. — Передній люк.

Я побіг, бо вже нутром відчував, що спізнився.

Передній люк був висаджений у зв’язку з аварійною евакуацією. Від вибуху болтів він вилетів у пісок і наполовину сховався в ньому. Біля нього були сліди — хтось перескочив три метри між корпусом і пляжем. Вервечка частих слідів вела до полісплавної хатинки.

А щоб тебе, Айзеку, щоб тебе, гівнюка впертого.

Я ввірвався за двері хатинки, розмахуючи «Калашниковим». Нічого. Геть ніхріна. Роздягальня не змінилася, відколи я її покинув. Труп унтер-офіцерки, розкидане обладнання у слабкому освітленні. За люком досі працював душ. На мене повіяло смородом полісплаву.

Я прослизнув усередину й перевірив кутки. Нічого.

Бляха-муха.

Ну, воно й не дивно.

Я байдужо вимкнув душову систему.

А чого ти чекав — що його легко буде вбити?

Вийшовши, я побачив інших і повідомив їм добру новину.

Депре помер, поки мене не було.

Коли я повернувся до нього, він уже не дихав і дивився у блакитне небо так, ніби трохи від нього знудився. Крові не було: якщо стріляють зблизька, «Сонцеструм» повністю припалює рану, а судячи з вигляду рани, Каррера стріляв у нього впритул.

Вонґсават і Вардані знайшли його раніше за мене. Вони стояли на колінах у піску обабіч нього. Вонґсават тримала в руці трофейний бластер, але було видно, що він її не цікавить. Коли її накрила моя тінь, вона ледве підвела очі. Я злегка торкнувся рукою її плеча і сів навпочіпки перед археологісткою.

— Таню.

З тону мого голосу вона зрозуміла все.

— Що тепер?

— Зачинити браму набагато легше, ніж відчинити, правильно?

— Правильно, — вона зупинилася і пильно поглянула мені в обличчя. — Так, є процедура закриття, що не потребує шифрування. Як ти здогадався?

Я знизав плечима, подумки й сам цьому здивувавшись. Зазвичай інтуїція Посланців працює не так.

— Гадаю, це логічно. Користуватися відмичками завжди важче, ніж опісля грюкнути дверима.

Її голос стишився.

— Так.

— Це закриття. Скільки часу воно займе?

— Я… блін, Ковачу. Я не знаю. Пару годин. А що?

— Каррера не загинув.

У неї вирвався надтріснутий смішок.

— Що?

— Ти ж бачиш оцю здоровезну кляту дірку в Люкові, — тетрамет запульсував у мені, наче струм, підживлюючи дедалі сильніший гнів. — Залишив її Каррера. Потім він вибрався з переднього аварійного люка, пофарбувався полісплавом і тепер уже має бути по інший бік клятої брами. Так тобі достатньо зрозуміло?

— Тоді чому б тобі