Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

«Що мертвий вже не оживає»,- так, за це справді варто бути вдячним. Це єдине добродійство у світі. Коли життя стає до болю важким, смерть готова заколисати вічним сном. Але чого ж він чекає? Час рушати.

Він підвівся і, просунувши голову в ілюмінатор, глянув униз на молочне шумовиння. «Маріпоза» сиділа дуже глибоко, тож, повиснувши на руках, він ногами торкнеться води. Він може безгучно зслизнути у воду. Ніхто не почує. Хлюпнула хвиля й зросила йому лице дрібнесенькими бризками. На губах у нього лишився солоний присмак, і це було приємно. Він навіть подумав, чи не написати своєї лебединої пісні, але розсміявся. Ні, нема коли. Треба поспішати.

Погасивши світло, щоб його не помічено, Мартін почав вилазити в ілюмінатор ногами наперед. Але плечі застряли, і, посунувшись назад, повторив спробу, міцно притиснувши до тіла одну руку. Пароплав рантом гойднуло, і це допомогло йому. Він вислизнув і повис на руках. Коли ноги торкнулися води, він розтулив руки й занурився в перлисто-піняву воду. «Маріпоза» пройшла повз нього, наче темний мур, де-не-де пронизаний світлими кружальцями ілюмінатора. Пароплав, видно, ішов швидко. Ледве подумав він про це, як уже опинився далеко за кормою і повільно поплив серед тихого шелесту спіненого моря.

Боніта, приваблена білим людським тілом, штрикнула Мартіна зубами, і він засміявся. Вона вхопила шматину його м’яса, і спричинений цим біль нагадав йому, чого він опинився в морі. Заклопотаний своїм наміром, він забув про кінцеву мету. Огні «Маріпози» вже мерхли вдалині, а він усе плив собі спокійно, наче мав на думці дістатися до найближчого берега десь за тисячу миль.

Це був несвідомий інстинкт життя. Він перестав плисти, але, тільки вода захлюпнула йому рота, знов запрацював руками, щоб виринути. «Воля до життя»,- подумав він і глузливо посміхнувся. Так, у нього є воля, і досить сильна, щоб одним останнім зусиллям знищити себе й спинити своє буття.

Він став у воді. Глянув на спокійні зорі і випустив з легенів усе повітря. Швидким і дужим рухом рук та ніг піднявся трохи над водою, щоб з більшою силою пірнути, а тоді послабив м’язи і, мов біла статуя, став опускатися вглиб. Він почав вдихати воду, глибоко й поволі, як наркоз вдихають. Але коли вода стала його душити, несамохіть заворушив руками й ногами і виплив на поверхню, під ясне зоряне світло.

«Воля до життя»,- знову подумав він презирливо, марно силкуючись не вбирати повітря в напружені легені. Ну, гаразд, він спробує новий спосіб! Він сповнив легені повітрям, сповнив ущерть, щоб вистачило його надовго. Тоді пірнув головою вниз і поплив, натужуючи всю свою силу й волю. Він поринав усе глибше й глибше. Відкритими очима він стежив за примарним фосфоричним слідом, який лишали боніти. Він сподівався, що вони не кинуться на нього, бо це послабило б напруження його волі. Риби таки не зачіпали його, і він ще встиг навіть подякувати життю за цю останню ласку.

Все далі й далі вглиб занурювався він. Руки й ноги вже німіли і ледве рухалися. Він знав, що опинився дуже глибоко. Тиск на барабанні перетинки ставав нестерпний, у голові гуло. Він втрачав рішучість. Неймовірним зусиллям волі він змусив себе поринути ще глибше, і раптом усе повітря одним вибухом вирвалося у нього з легенів. Бульбашки крихітними балончиками ковзнули йому по щоках і очах і швидко помчали вгору. Тоді почалися муки задухи. Але своєю напівпригаслою свідомістю він зрозумів, що цей біль - ще не смерть. Смерть - то не мука. Це було ще життя, останні його корчі, останній його удар.

Його вперті руки й ноги знов забили по воді, спазматично й знесилено. Але пізно - він ошукав їх і ту волю до життя, що наказувала їм рухатись. Він був уже занадто глибоко. Він уже ніколи не випливе на поверхню. Йому здалося, що він лине безвільно по морю мінливих видив. Райдужні барви оточували його й сповивали, і він немов купався в них. Але що це? Наче маяк морський. Та ні, це у нього в мозку спалахнуло яскраве біле світло. Воно спалахує щоразу швидше. Розкотився протяглий гуркіт, і йому здалося, що він летить кудись униз широкими безкраїми сходами. І раптом десь на дні він упав у пітьму. Це все, що він зрозумів. Він опинився в пітьмі. І ту мить, як він це збагнув, свідомість його згасла.

 

 

 

 

_____________

 

 

Джек Лондон

 

МАРТІН ІДЕН

 

роман

 

0010

 

 

 

Друкований текст для вичитування взято з:

Джек Лондон. Твори у дванадцяти томах. Київ, «Дніпро», 1970.

 

т. 6: Мартін Іден. Крадіжка. Статті.

 

 

Відмінна якість:

електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу!

 

 

© Вичитування, правка, форматування і оформлення: OpenBook, 2018

 

© Електронна бібліотека класики української та світової літератури «Відкрита книга»

 

2018

1 - Свінберн, Алджернон Чарлз (1837-1909) - англійський поет.

2 - Лонгфелло, Генрі-Водсворт (1807-1882) - американський поет.

3 - Канаки - європейська назва острів’ян Полінезії (по-гавайському «канак» означає «людина»)

4 - Браунінг, Роберт (1812-1889) - англійський поет.

5 - Лекі, Вільям (1838-1903) - ірландський історик та есеїст. Маршалл, Альфред (1842-1924) - англійський економіст.

6 - Рікардо, Девід (1772-1823) - англійський економіст. Адам Сміт (1723-1790) - англійський економіст. Мілль - прізвище двох англійських економістів та філософів: Джеймса (1773-1836) і його сина Джона-Стюарта (1806-1873).

7 - Блаватська, Єлена (1831-1891) - росіянка з походження, засновниця т. зв. сучасної теософії, містичного