Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

На третій день, поочунювавши від морської хвороби, пасажири повиходили із своїх кают, і що ближче Мартін їм придивлявся, то більшу відчував відразу. А втім, він розумів, що упереджений до них. Він визнавав, що це люди симпатичні й добрі, але, як і всі буржуа, психічно обмежені й духовно вбогі. Від розмов старших, де світилася вся порожнеча їхнього поверхового розуму, його нудило, а бурхливі веселощі й невгамовна енергія молодших прикро його разила. Вони й хвильки не могли перебути спокійно: грали в якісь ігри, прогулювались, підбігали до борту й голосними криками вітали дельфінів та летючих риб.

Мартін багато спав. Після сніданку він лягав у шезлонг з журналом, якого ніколи не міг переглянути до кінця. Друковані сторінки стомлювали його. Він дивувався, як це люди без кінця знаходять про що писати, і, дивуючись, западав у дрімоту. Коли гонг кликав до столу, він дратувався, що його розбуджено. Прокидатися було так неприємно.

Якось він спробував скинути з себе цю летаргію і пішов на бак до матросів. Але, здавалося, і плем’я матросів змінилося від тієї пори, як він сам був один із них. У нього не знайшлося нічого спільного з цими тваринними й тупими істотами. Він був у розпачі. Нагорі самим Мартіном Іденом ніхто не цікавився, а вернутися вниз, до людей свого класу, які колись прагнули його товариства, він уже не міг. Просто вони йому були вже ні до чого. З ними йому було так само важко, як і з тими тупаками та галасливою молоддю першого класу.

Життя було для нього мукою, як яскраве світло для людини з хворими очима. Воно вигравало довкола нього і над ним різким сліпучим блиском, і йому було боляче, нестерпно боляче.

Мартін ніколи не їхав на пароплаві у першому класі.

Давніше він завжди був на баку з матросами, стояв на вахті або впрівав у чорній глибині кочегарки. У ті далекі дні, вилізши залізною драбиною із задушної жароти, він часто бачив пасажирів у легких білих вбраннях, вони не мали ніякої роботи, і тільки розважалися під розпростертим тентом, що боронив їх від сонця й вітру, а запобіглива обслуга силкувалася виконувати найменші їхні бажання й примхи. І йому здавалося, що світ, у якому ці люди живуть, то чистий рай. А тепер сам опинившись в осередді цього світу, найповажніший пасажир на судні, що сидить за столом праворуч від капітана, він оглядається назад, до бака та кочегарки, і марно шукає там свого втраченого раю. Нового раю він не знайшов, а старого вже не віднайти.

Мартін намагався розворушитися і знайти щось таке, що б його зацікавило. Якось заглянув до боцманського кубрика і за хвилину вже хотів звідти втікати. Тоді розбалакався з помічником механіка, освіченим чоловіком, який одразу ж заходився агітувати його за соціалізм і тицьнув йому в руку цілий оберемок листівок та брошур. Мартін слухав, як той викладає основи рабської моральності і мляво розважав про свою власну ніцшеанську філософію. Кінець кінцем, чого вона варта? Він згадав одне з безглуздих тверджень Ніцше, в якому цей шаленець висловив сумнів щодо існування істини. Але хто зна? Може, Ніцше й мав рацію. Може, й справді істини немає ні в чому, і навіть у самій істині. Але його мозок швидко втомився, він волів повернутися до шезлонга й подрімати.

А проте, хоч як погано почував він себе на судні, попереду його чекало ще гірше лихо. Як то поведеться, коли пароплав прибуде на Таїті? Він муситиме зійти на берег, замовляти крам для торгівлі, знайти шхуну до Маркізьких островів, робити тисячу й одну всяких речей, що про них навіть згадати було лячно. Кожного разу, як Мартін змушував себе думати про це, він ясно бачив перед собою грізну небезпеку. Так, він зійшов у Долину Тіней, і весь жах у тому, що він не боїться. Якби він хоч на хвильку за боявся, ще можна було б вернутися до життя. А так він дедалі глибше поринав у пітьму. Звичайні життєві втіхи вже не вабили його. «Маріпоза» опинилась у смузі північно-східного пасату, але цей п’янкий вітер, дмучи йому в обличчя, тепер дратував його, і він наказав переставити свого шезлонга, щоб уникнути пестощів цього любого колись товариша давніх днів та ночей.

Проте особливо нещасним відчув себе Мартін того дня, коли «Маріпоза» ввійшла в тропіки. Він не міг більше спати. Він переситився сном і хоч-не-хоч мусив терпіти сліпучий блиск життя. Він снував по пароплаву, не знаходячи собі місця. Повітря було гаряче й вогке, і навіть зливи не могли його освіжити. Життя завдавало Мартінові болю. Він ходив узад і вперед по палубі, аж поки в знемозі падав у крісло, а тоді знов схоплювався на ноги і знов ходив. Він примусив себе, врешті, дочитати журнал і взяв у бібліотеці кілька книжок поезії. Та вони не захоплювали його, і він знов починав ходити.

Допізна сидів він на палубі, але це не допомагало йому, бо, коли спускався до каюти, однаково не міг заснути. Цей єдиний засіб відпочити від життя уже не діяв. Це було вже занадто! Він засвітив електричне світло і спробував читати. Одна з книжок була Свінбернова. Мартін лежав у ліжку, гортав сторінки і раптом помітив, що читає з увагою. Скінчивши строфу, він почав читати далі, але одразу ж вернувся назад. Поклав розгорнену книжку собі на груди й замислився. Отож-бо. Саме воно! Дивно, що це раніш йому не спало на думку. Він уже віддавна цим шляхом прямував, а тепер Свінберн підказав йому, що це таки найкращий вихід. Він прагнув спокою, і тут чекав на нього спокій. Він глянув на відчинений ілюмінатор. Так, досить широкий.

Уперше за багато днів серце його радісно забилося. Нарешті знайшов він порятунок від своєї хвороби. Він узяв книжку і сповільна прочитав уголос:

Позбувшись життьової мряки, 59

Бажань, і страху, і надій,-

Тоді складаємо ми дяку

Богам у щирості своїй,

Що не повік життя триває,

Що мертвий вже не оживає,

Що й річка стомлена конає,

Віддавшись глибині морській 60

Мартін знов глянув на ілюмінатор. Свінберн дав йому до руки ключа. Життя - це лихо, чи, радше, воно стало лихом, нестерпним тягарем.