Лі Чайлд - Нездоланний

Голмса. Але скоро він заспокоївся і згадав, що це місце обрав їхній дивакуватий комп’ютерник, а тому збіг був випадковим. І він був стовідсотковим. Це місце випромінювало іронію, а не несмак. Фарба була якогось похмурого, середньовічного відтінку. Як військова установа. Стіни були оздоблені намальованими через трафарет серпами та молотами брудно-білого кольору. Їх спеціально трохи стерли та понищили, щоб надати їм давнішого вигляду. А ще там у рамках висіли заголовки із газети «Правда» і каски червоноармійців, усі побиті та подряпані. Назва на дверях була написана із літерою «R», зображеною іншим боком, щоб надати їй вигляду літери з російського алфавіту, що спричинило в них невеликий напад паніки. Це було нагадуванням про Мерченка? Ні, Ричерові точно була відома різниця між Росією та Україною. Але хіба існували бари з українською тематикою для педантичних катів? Чи він усе одно змирився би і з російським? Ні, це місце вибрав той дивак.

Ченґ запитала:

– З тобою все гаразд?

Ричер відповів:

– Я просто забагато думаю. Погана звичка. Така ж сама погана, як і повна відсутність думок у голові.

– Давай зачекаємо в книжковій крамниці.

На тротуарі Ричер перечепився. Лише трохи спіткнувся. Він не впав на землю. Це більше скидалося на звичайне човгання ногами, аніж спотикання. Наче він наступив на якийсь виступ чи нерівну поверхню. Він озирнувся. Можливо. А може, й ні.

Ченґ запитала:

– Все гаразд?

Він відповів:

– Так.

Вествуд сказав, що він уже був у цій книгарні раніше. На автограф-сесії. Щоб підписати збірник, який його зацікавив. Наукова журналістика. Книга, якій було присуджено нагороду. У книгарні відчувалася прохолода в усьому, починаючи з низької температури та закінчуючи покупцями. Вествуд пішов в один бік, а Ченґ рушила в інший. Ричер поглянув на книги, що лежали на столах. Він читав, коли в нього випадала така можливість, переважно це були загублені й забуті томи із величезної національної бібліотеки. Більшість із них були понищеними книгами в паперових обгортках, усі покучерявлені та ворсисті, він знаходив їх у залах очікування, автобусах, на верандах у віддалених мотелях, від прочитання них хтось уже отримав задоволення, а потім залишив їх для наступного читача. Він любив художню літературу більше за фактажну, бо факти не завжди були справді фактами. Як і більшість людей, деякі речі він знав напевне, вивчивши їх уважно та в деталях, а коли вони траплялися йому в книжках, то про них було написано неправду. Ось чому він більше любив вигадані історії, бо з ними було одразу ясно, до чого вони ведуть. Він не був категоричним у виборі жанру. Або в історії траплялася якась дурня, або ні, ось і все.

Повернулася Ченґ, а за нею і Вествуд, вони разом пішли до бару й приготувались чекати далі. Завдяки тому, що вони прийшли раніше, то отримали змогу визначитися зі столиком, тож вибрали столик на чотирьох біля вікна. Ричер замовив собі каву, а його супутники – газовані напої.

Вествуд сказав:

– Боюсь, нічого доброго з цього не вийде. Навіть якщо цей тип погодиться. В цілому, «Глибинна Мережа» – це не надто привабливе місце. Так мені казали. Не те щоб я там сам проводив час. Але вам може не сподобатися побачене.

Ричер відповів:

– Це вільна країна. А Майкл був сином Мак-Кенна, а не моїм. Мені байдуже, у що він вплутався.

Стрілка на годиннику на стіні наблизилась до «кириличної» цифри «дванадцять», почалась нова година, і ціни на горілку зменшились удвоє. Щасливий час. Першою людиною, яка увійшла через двері, була молода жінка, якій було трохи за двадцять, на щоках у неї вигравав рум’янець, і вона точно недавно взялася за щось нове, проте вже досягла у цьому успіху.

Другим у двері увійшов хлопець із Пало-Альто. Вчасно. Абсолютно без запізнення. Він був маленького зросту, білолицим, наче аркуш паперу, тонким, наче примара, і чомусь здавалося, що він завжди в русі, навіть коли стояв на місці. Двадцятидев’ятирічний досвідчений парубок. Одягнутий він був повністю в чорне. Він побачив Вествуда і попрямував до їхнього столика. Тоді він кивнув їм усім по черзі, сів і сказав:

– У Долині полюбляють іронізувати, проте ви не можете не погодитися зі мною, що дешевий алкоголь у храмі поклоніння Радянському Союзу – це абсолютно несумісні речі. І якщо вже говорити про колишній СРСР, мої джерела попередили мене, що вчора жертвою бандитських розбірок став один українець на прізвище Мерченко. Щасливий збіг обставин. Але його замінять. Ринок знайде, як заповнити цю прогалину. Тож я не збираюся поки що розповсюджувати інформацію на загал.

Вествуд відповів:

– Ми також цього не робитимемо. Не швидше ніж через певний час, написавши про це в газеті. А доти назбирається стільки інформації, яку потрібно буде приховати, що ви не наблизитеся й до вершини списку. Я вам це обіцяю. Про вас ніхто нічого не дізнається. Усе, що нам потрібно, – це провести пошук. Приватний. Щоб знайти зниклого чоловіка та визначити місце його перебування.

– Де ви хочете шукати?

– Переважно, на форумах. Можливо, на комерційних веб-сайтах.

– Я не хочу бути тим, хто надає послуги за гроші.

– Я буду тільки радий не заплатити вам грошей.

– Тоді