Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

необхідно організувати збройний опір загарбникам. І навпаки, хоча прибуття Перрі й змусило японців усвідомити той факт, що перед їхньою країною постала нагальна проблема, реформатори-супротивники сьогунату розійшлися в думках з урядом сьогуна щодо найкращого варіанту реагування на виникнення зовнішньої загрози. Ці розбіжності вдалося подолати лише 15 років потому, коли реформатори повалили сьогунат.

Можна навести історичні приклади одностайної думки різних політичних сил щодо наявності у країні великої проблеми й водночас розбіжностей щодо того, якою саме є ця проблема. В Чилі Альенде та представники лівих сил вбачали проблему в необхідності реформування чилійських державних інституцій, тоді як праві вважали, що проблема країни — в самому Альенде та тих реформах, які він пропонував. Аналогічно в Індонезії комуністи вважали проблемою необхідність реформування уряду, тоді як індонезійські військові вбачали проблему в комуністах і тих реформах, які вони намагалися провести. В обох випадках кризу було подолано не за допомогою загальнонаціонального консенсусу або силового досягнення своєї мети однією із груп з одночасним збереженням життя і прав переможеним супротивникам. Натомість її подолання супроводжувалося фізичним знищенням значної частини переможених групою переможців. (В Японії останньому сьогуну із клану Токугава дозволили після поразки піти у відставку, і він пережив Реставрацію Мейдзі на 34 роки.)

Австралія та Німеччина після Другої світової війни стали прикладами тривалого заперечення кризи, яка помітно посилювалася. Австралія довго трималася за свою британську ідентичність і принцип «Білої Австралії». Німеччина тривалий час заперечувала відповідальність багатьох простих німців за злочини нацистів і неприємну реальність німецьких територіальних втрат, а також існування комуністичних урядів у Східній Європі. Ці проблеми в Австралії та Німеччині вдалося розв'язати завдяки тому, що електорат повільно і в демократичний спосіб досяг загальнонаціонального консенсусу, достатнього для того, щоб змінити політику уряду.

І насамкінець: нині, коли я пишу ці рядки, Японія і США все ще займаються масштабним вибірковим запереченням деяких великих проблем. Сучасна Японія повністю визнає низку проблеми, як-от свій великий державний борг і старіння населення, і частково — проблему ролі жінок в японському суспільстві. Але вона заперечує наявність інших проблем: брак прийнятних альтернатив імміграції з метою подолання своїх демографічних труднощів, історичні причини напружених стосунків Японії з Китаєм і Кореєю, а також те, що традиційна японська політика захоплення й хижацького використання заморських природних ресурсів замість сталого управління цими ресурсами безнадійно застаріла. Коли я пишу ці рядки, США все ще перебувають у стані масштабного заперечення власних великих проблем: політичної поляризації, низької явки на виборах, перепон для реєстрації виборців, нерівності, обмеженої соціально-економічної активності та зменшення державних інвестицій у громадські ресурси.

2. Особиста відповідальність, відмова від ролі жертви, від схильності жаліти себе та звинувачувати інших. Наступним кроком до подолання особистої кризи — після визнання її наявності — є взяття на себе персональної відповідальності, тобто уникнення бажання зануритись у почуття жалю до самого себе і зосередитись на собі як на жертві, а натомість визнання необхідності особистих змін. Це стосується не лише індивідів, а й країн; у цьому випадку можливі ті самі названі вище ускладнення для загальнонаціонального визнання кризи: прийняття відповідальності та уникнення жалю до себе — це не проста відповідь «так» чи «ні» як для індивідів, так і для країн; країни складаються з різних груп, а також лідерів і їхніх послідовників, які часто розходяться у своїх поглядах.

Наші сім країн усіляко продемонстрували або взяття на себе відповідальності, або її заперечення. Уникнення «саможалю» ілюструють своїми прикладами Фінляндія та Японія доби Мейдзі. Першу країну, починаючи з 1944 року, могло паралізувати почуття жалю до себе; вважаючи себе жертвою, Фінляндія звинувачувала б Радянський Союзу тому, що він вторгся на її територію й убив там багато людей. Натомість фіни збагнули, що з СРСР слід уживатись. Фінляндія перейшла до постійного політичного діалогу з Радянським Союзом, щоб завоювати його довіру, і це обернулося для неї низкою позитивних результатів: СРСР вивів свою військово-морську базу з Порккали біля Гельсінкі, зменшив обсяг фінських повоєнних репарацій і подовжив період їх виплати, толерантно поставився до членства Фінляндії в Європейській економічній спільноті та Європейській асоціації вільної торгівлі. Навіть зараз, через багато років після розвалу СРСР, Фінляндія не робить спроб повернути собі втрачену провінцію Карелію. Так само і Японія в добу Мейдзі десятиліттями чула погрози з боку Заходу, який нав'язував їй кабальні угоди. Але ця країна не стала вживатися в роль жертви, а натомість взяла на себе відповідальність за нарощування власної потужності, необхідної для того, щоб мати змогу протистояти зовнішньому тиску.

Протилежним прикладом країни, що покладала відповідальність на інших, може бути Австралія, яка звинувачувала Велику Британію у «зраді» та здачі Сінгапуру японцям, замість того щоб визнати свою відповідальність за неспроможність подбати про власну безпеку напередодні Другої світової війни. Австралія також звинуватила Британію у зраді, коли та подала заявку на членство в Європейській економічній спільноті, й лише згодом дійшла болісного усвідомлення, що Сполучене Королівство мусило піклуватися про власні інтереси. Однак це звинувачення Британії у зраді загальмувало розвиток економіко-політичних зв'язків Австралії з сусідніми азійськими країнами.

Екстремальним і катастрофічним прикладом є заперечення Німеччиною власної відповідальності після Першої світової війни. Значний сегмент німецького загалу повівся на фальшиве твердження нацистів та інших правих радикалів про те, що країна зазнала поразки у війні через «удар у спину», завданий німецькими соціалістами, а не тому, що її перемогли на полі бою переважаючі сили союзників. Нацисти та їхні прихильники зосередили увагу німців на величезній несправедливості Версальського договору. Вони не хотіли визнавати цілу низку довоєнних політичних помилок, зроблених імператором Вільгельмом II і його урядом, внаслідок чого Німеччина увійшла у війну за несприятливих обставин, а потім зазнала катастрофічної поразки, завершенням якої став Версальський договір. Наслідком заперечення власної відповідальності, взяття на себе ролі жертви та роздмухування настроїв саможалю стала підтримка німцями нацистів і Друга світова війна, що обернулася для Німеччини іще більшою катастрофою.

Вражаючим прикладом протилежних підходів до відповідальності є Німеччина та Японія після Другої світової війни. Уряди обох країн несли цілковиту відповідальність за її розв'язання, на відміну від ситуації після Першої світової, коли таку відповідальність розділили між собою Німеччина та її супротивники. Під час Другої світової війни Німеччина та Японія коїли жахливі злочини по відношенню до інших народів, і при цьому їхнє власне населення також зазнало жахливих поневірянь. Жаль до самих себе та роль жертви могли б стати визначальними для реакції Німеччини з огляду на те, що у війні загинули мільйони німців (включно з жертвами авіаційних нальотів союзників на німецькі міста,