Джо Хілл - Пожежник

іскри. Їхні голоси були такими солодкими та млистими. Я ніколи ще не був таким п’яним або таким щасливим. Я відчував, як моя особистість тане; це було таке відчуття, наче позбувся важкої валізи, яку більше не потрібно за собою тягати. Думаю, саме так почуваються бджоли. Не як індивід, а як окрема дзиґотлива нотка в цілому світі досконалої цілющої музики.

По тому, як ми наспівалися, Том до нас заговорив. Це видалося цілком природним. Те, про що він казав, ми знали й самі, але потребували почути. Казав, що ми щасливі мати кожну хвилину, яку нам випало провести разом, і я розумів, що це щира правда. Казав, яке це благословення — відчувати любов і щастя одне одного так сповна, всіма фібрами душі, тому я мовив «амінь», як і всі інші. Том сказав нам, що у найтемніші моменти історії єдиним світлом, яке вказує шлях до безпеки, залишається доброта, і я певен, що розплакався, почувши це. Я й зараз, пригадуючи все, відчуваю той щем. Релігію легко відкинути як щось криваве, жорстоке та племінне. Я й сам так робив. Але не релігія збивається зі шляху, а сама людина. Глибоко під машкарою кожна віра є своєрідним заповітом доброчесності. Різні підручники для одного класу. Хіба не в усіх сказано, що турбота про інших приносить більше щастя, аніж турбота про себе? Що щастя ближнього не применшує твого власного?

Лише Сара не сяяла, бо вона єдина не мала драконячої луски. Проте вона, як і всі ми, розуміла, що чогось-таки ми гуртом досягли. Знайшли дієві ліки. Нам не потрібна була ложечка цукру, щоб заковтнути ліки. Той цукор і був ліками. Сара співала з нами, спостерігала, як ми загоряємося, але свої наміри тримала в таємниці. На ту мить я вже достатньо довго пробув з нею, щоб передбачити, до чого все йде. Що саме вона збиралася втнути.

От тільки я був сліпий, бо в той час майже завжди ходив п’яний. Не від пійла, сама розумієш. А від того припливу світла та задоволення, яке затоплювало мене щоразу, як ми співали гуртом. Еллі почала ходити в нічні вилазки в тій своїй масці Капітана Америки, щоб шпигувати за друзями, яких знала ще зі школи. Якщо вона бачила, що вони хворі на луску, то вербувала їх разом із сім’ями. Розповідала їм, що існує шлях до порятунку. Що інфекція — це не обов’язково смертний вирок. Щотижня прибували десятки нових людей.

Сара відправляла мене з Еллі, щоб я за нею наглядав і вона поверталася в табір цілою та неушкодженою. Тоді я й почав виряджатися пожежником, бо зрозумів, що у світі, охопленому полум’ям, на пожежника ніхто не зважатиме. У червні я був такий сп’янілий від Блискоту, що навіть власного імені пригадати не міг. Я був просто... просто Пожежником, — Джон кволо кашлянув. Пахучий дим вирвався з його рота, перетворився на примарні контури іграшкової пожежної машини, а тоді розтанув у повітрі.

— Хвалько, — сказала Гарпер. — І що було далі?

— Сара померла, — відповів він, нахилився вперед і, несподівано для Гарпер, цьомкнув її в ніс. — Казочці кінець.

Книга 7

Гріховода

1

Березень

Зі щоденника Гарольда Кросса:

28 серпня

МАРТА КВІНН ІСНУЄ.

МАЄ ВЕБ-САЙТ, «MARTHAQUINNINMAINE»[131]. ПУНКТ ПРИЙОМУ В НИХ — У МАЧІАЗ, ТАМ ТЕБЕ ПОМИЮТЬ-ПОЧИСТЯТЬ, НАГОДУЮТЬ ПОЖИВНИМ ЇДЛОМ І ВІДПРАВЛЯТЬ НА РИБОЛОВЕЦЬКОМУ СУДНІ НА ОСТРІВ. ТАМ ЗІБРАЛИ ТЕ, ЩО ЛИШИЛОСЯ ВІД ЦКЗ, І ПОСИЛЕНО РОЗРОБЛЯЮТЬ ЛІКИ.

Я ТУДИ ЗБИРАЮСЯ. СЬОГОДНІ ЧИ ПІСЛЯЗАВТРА. ЯКЩО ЛИШУСЯ ТУТ, ТО РАНО ЧИ ПІЗНО, АЛЕ НЕОДМІННО ЗГОРЮ ЖИВЦЕМ. ПЕРЕВАГАМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ВИПАЛО НАСОЛОДЖУВАТИСЯ ВСІМ, ОКРІМ МЕНЕ, А БЕЗ РЕГУЛЯРНИХ ДОЗ ОКСИТОЦИНУ МІЙ БІОХІМІЧНИЙ ҐНІТ ДОСІ ШКВАРЧИТЬ.

ДОЗВОЛУ Я ПИТАТИ НЕ БУДУ. БО ЗНАЮ, ЩО НІЗАЩО ЙОГО НЕ ОТРИМАЮ. ЧЕРЕЗ КЕРОЛ ЗА МНОЮ ПИЛЬНО СЛІДКУЮТЬ. З ХОРОШОГО — ХІБА ЩО ПОМІЧ ДР. ВІН УСЕ ОРГАНІЗУВАВ, ЩОБ Я СЬОГОДНІ ВИСЛИЗНУВ З ТАБОРУ І МІГ УНОЧІ ДІСТАТИСЯ БУДИНОЧКА ТА ВІДІСЛАТИ ОСТАННІ ІМЕЙЛИ.

ПОКИ НЕ ЗНАЮ, ЯК ДОБЕРУСЯ ТАК ДАЛЕКО НА ПІВНІЧ, ВРАХОВУЮЧИ, ЩО ВЕСЬ ПІВДЕННИЙ МЕЙН У ВОГНІ, ТА ДР КАЖЕ, ЩО, МОЖЕ, ВДАСТЬСЯ НА ЧОВНІ. ВЖЕ НЕ ДОЧЕКАЮСЯ, КОЛИ НАЗАВЖДИ ПОПРОЩАЮСЯ З ЦИМ СРАКОСТАНОМ.

2

Перше, що спало на думку: «Не може бути, щоб так легко».

Гарпер перегорнула сторінку, жадаючи дізнатися більше, але марно — далі сторінки нотатника були порожніми.

Дощило. Краплі гучно тарабанили об бляшаний дах, зливаючись у безперервний гуркіт. Дощ падав уже десять годин поспіль. А часом падали ще й дерева. Гарпер прокинулася від того, що з гучним тріском десь поряд завалилось одне з них, і від удару аж задвигтіла земля. Пориви вітру знову і знову билися об лазарет, завдаючи один по одному карколомних ударів. Складалося враження, що надворі вирує кінець світу. Втім, тепер кожен день відчувався як останній, і байдуже, яка була погода — дощова чи сонячна.

Гарпер сумнівалася, що в щоденнику ще залишалося щось повчальне, а тим паче шокове. Марта Квінн існує. Острів теж.

Нік уважно спостерігав за нею: у цьому не було нічого дивного. Гарпер давно вже облишила спроби сховати від нього нотатник. Та й у тіснуватому просторі палати це було просто неможливо. Гарпер зустріла його наполегливий, пильний допитливий погляд. Він не питав, чи натрапила вона на щось важливе. Він знав.

Тієї ночі в почекальні з Пильнувальників вартував Чак Карґілл. Він заскочив Гарпер зненацька за дві години до того, коли вона, знявши светр, натирала лосьйоном своє чималеньке черевце. На ній був ліфчик, але Карґілл так перелякався її, роздягнутої, що пожбурив тацю зі сніданком, яку тримав, на столик, неначе та вмить розпеклася до жару. Він позадкував, затинаючись й белькочучи вибачення, а тоді пірнув назад крізь шторку і щез. Відтоді він неодмінно спершу мусив прокашлятися, тоді постукати по одвірку й насамкінець попросити дозволу ввійти. Гарпер здавалося, що він уже ніколи не зможе поглянути їй у вічі.

А ще Гарпер подумалося, що якби їй закортіло дістати телефон зі стелі, то Чак навряд чи хможе захопити її зненацька, поки вона ним користуватиметься. Та й ніхто не захопить. У таку нічку навіть Бен Патчетт не примчить з раптовою перевіркою.

Гарпер розвернула стілець з прямою спинкою і, хитаючись, вилізла на нього. Вона потягнулася до стелі, знайшла мобільник, а тоді злізла. Нік витріщився на неї — на нього — широкими, сповненими подиву й захвату очима. Кивком голови Гарпер підкликала його: «Іди сюди».

Вони відійшли в дальній куток кімнати, щоб опинитися чимдалі від шторки, яка відгороджувала прохід до