Елізабет Костова - Викрадачі

— Навчалася, — сказала я. Щоб він чув мене краще, я схилилася мало не до самого його вуха, порослого м’якими чорними волосками.

— Це погано, — сказав він, трохи притишуючи свій гучний голос.

— Там було зовсім не погано, — зізналась я. — У глибині душі мені дуже подобалося.

Він обернувся обличчям до мене. Я відчувала, що небезпечно дивитися йому прямо у вічі, тому що він набагато яскравіший, ніж звичайні люди. Він сміявся; зуби у нього великі, міцні, але почали жовтіти — вік, нічого не зробиш. Було так чудово, що він через такі речі не бентежився — навіть не усвідомлював, що зуби в нього жовтіють. Френк, ще не досягши тридцяти, почне відбілювати свої рази два на місяць. У цьому світі повно Френків, а повинно бути куди більше Робертів Оліверів.

— Мені теж дещо подобалося, коли я вчився, — сказав Роберт. — Я чув і бачив там речі, які мене розлючували.

Я насмілилася знизати плечима.

— А хіба може мистецтво когось розлютити? Мені, наприклад, байдуже, що роблять інші.

Я копіювала його власну байдужість, але його вразила думка, яка видалася йому незвичною. Він спохмурнів.

— Можливо, ви маєте рацію. Але в будь-якому разі, той етап ви вже проминули, так? — Насправді він не запитував, а ділився досвідом.

— Так, — і я наважилася знову поглянути йому у вічі. На другий чи третій раз це було вже не так і страшно.

— Ви пройшли крізь це ще молодою, — розсудливо сказав Роберт.

— Я вже не настільки молода. — Не збиралася говорити так агресивно, але після цих слів він подивився на мене ще уважніше. Його очі пробіглися вздовж моєї шиї, оцінили мої груди — так чоловік зазвичай усвідомлює присутність поряд жінки, автоматично й безжально. Мені хотілося, щоб він приховував той погляд — чужий, відсторонений. Тут я замислилася: а як там його дружина? Зараз, як і в коледжі Барнетт, у нього на руці була широка золота обручка, тож він, напевно, й досі одружений. Але він знову заговорив зі мною, й обличчя в нього було лагідне:

— У ваших роботах помітно, що ви багато розумієте.

Тут його уваги зажадав хтось з інших учасників, і Роберт обернувся до мене потилицею. Він розмовляв з усіма за столом одразу, тому я так і не з’ясувала, принаймні тоді, про яке саме розуміння йшлося. Зосередилася на обіді — однаково в загальному галасі нічого було не розібрати. Через деякий час Роберт знов обернувся в мій бік, і між нами знову запанували спокій і очікування чогось.

— А чим ви тепер займаєтесь?

Я вирішила відповісти правдиво.

— Нічого особливого. Маю дві нудні роботи у Вашингтоні. Кожні три місяці подорожую до Філадельфії — побачитися з мамою, вона вже немолода. А ночами пишу картини.

— Пишете ночами, — повторив він. — У вас були виставки?

— Персональні — ні. Навіть із кимось удвох не було, — повільно вимовила я. — Напевно, я могла б створити слушну нагоду — можливо, на факультеті, але навчальний процес займає весь мій час, тож і поміркувати про виставки немає коли. А може, я ще не почуваю себе готовою до цього. Просто малюю завжди, коли випадає вільна хвилинка.

— Вам потрібна виставка. З такими роботами, як у вас, це завжди можна влаштувати.

Краще б він детальніше пояснив це «такі роботи, як у вас», але дарованому коневі в зуби не дивляться; до того ж, він уже охарактеризував мої роботи як такі, в яких «помітно розуміння». Я переконувала себе, що не варто западати на хвалу, хоча й знала з попереднього спілкування, що Роберт Олівер не схильний роздавати її заради люб’язності. Інтуїтивно я також відчувала, що попри те, як він роздивлявся мене, Роберт не використовуватиме похвали задля того, щоб чогось від мене домогтися. Просто він був надто відданий правдивості щодо живопису — це можна було бачити в кожній рисі його обличчя й плечей, почути в його голосі. Набагато пізніше я довідалася, що то було єдине, у чому на нього можна було цілком покластися — він щиро хвалив або відкидав роботу. Як і той погляд на мене, його думка була відстороненою. У ньому була якась тверезість, холодний погляд під теплою шкірою й посмішкою, і я довіряла цій тверезості, тому що довіряла такому ж своєму погляду. Можна було цілковито довіряти йому, якщо він, знизавши плечима, відкидав чиюсь роботу, тому що вона йому не подобалася. У Роберта щодо цього не було жодних вагань, жодного потягу до компромісу, аби когось не образити. Вдивляючись у картину — чи то чужу, чи свою власну — він не зважав на особи.

На десерт подали полуницю у вазочках. Я пішла взяти собі чашку міцного чаю з вершками, завдяки якому зможу не заснути відразу — це був перевірений спосіб. Однак все, що сталося в той день, схвилювало мене настільки, що я все одно б не заснула швидко. Можливо, я ще сьогодні помалюю. Тут були студії, відчинені всю ніч, неподалік колишніх конюшень — колишні гаражі, в яких, напевно, стояли свого часу перші «форди», а тепер ці гаражі обладнали великими вікнами й скляним дахом. Можна було довго залишатися там і малювати — можливо, зробити декілька варіантів того першого, не завершеного ще пейзажу. А тоді я зможу чесно сказати Роберту Оліверу — за сніданком або коли ми знову зустрінемося на пагорбі: «Я трохи втомилася. Малювала сьогодні до третьої години ранку». Може статися й так, що він прогулюватиметься в темряві й, проходячи повз гаражі, побачить крізь вікно, як наполегливо я працюю. Тоді він увійде всередину й торкнеться мого плеча, посміхнеться й скаже мені, що з цієї роботи видно — я «багато розумію». Це все, про що я мріяла — про його увагу, недовгу й досить невинну, хоча й не те щоб зовсім вже невинну.

Я допивала чай, а Роберт вже підвівся з-за столу, випрямився на весь зріст, його стегна в заяложених джинсах були поряд з моїм обличчям. Він сказав усім «до побачення». Скоріше за все, на нього чекають власні справи — наприклад, нова картина. Мене розсердило, що Френк пішов за Робертом, повертаючи в усі боки свій чеканний профіль і весь час розповідаючи щось Роберту на вухо. Принаймні, Френк через це не зможе йти за мною, ще більше розстібаючи сорочку або пропонуючи мені прогулятися в лісі. Міркуючи про це, я відчула себе на мить самотньою, покинутою одразу двома чоловіками, й спробувала переконати себе у власній незалежності, у романтиці того, щоб залишатися на самоті