Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Будур
22.02.
Я вдома. Привіт!
Завтра небезпечний день! День депортації чеченців з рідної землі. Можливі теракти — на пам’ять про загиблих під час переселення.
З Козерогом один день — дружба, другий — мовчання й відчуженість.
Чеченочка Вайда, та, в якої тато «секретний агент», обіцяла передивитись одяг старших сестер. І принести в дарунок!
Я ходжу в «гуманітарній» синій болоньєвій куртці. Куртку я одержувала з великими труднощами, зі скандалом, протягом тижня! Ніхто не хотів давати мені допомогу. Але, влаштувавши істерику в установі з допомоги населенню, я змусила дати мені куртку, тому що не можу ходити в дірявій. Холодно. Прохала й для мами, але не дали. «Бідні», кому допомога належить згідно з категоріями, — багатодітні родини, вагітні, люди старші за 60 років і т. д., — під’їжджали по гуманітарні куртки на іномарках! Їм іще чомусь вручали дорогі матраци.
Не секрет, що чеченці не здають документів своїх померлих родичів. Тому одержують допомогу на всіх дідусів і бабусь, яких давно немає на світі! Весь ринок у продовольчих «гуманітарних» консервах. Їх на ринок здають КамАЗами! А такі люди, як ми з мамою, — голодні. Куди дивиться влада?!
Джинси, подаровані мені Аміною, яка продає чай, — єдині. Вони починають рватись.
Сьогодні чітко чути гарматну канонаду. Свято Курбан-Байрам!
Царівна
24.02.
Бачила Аліка! Живий і здоровий. Те, що він мав принести з бабусиного двору, — зникло! Невідомі знайшли і вкрали.
У нашому дворі собака народила цуценят! Двоє замерзли й загинули відразу. Іншим мама послала своє старе закіптюжене пальто. Чи виживуть? Діти міліціонера і ми підгодовуємо собаку-матір. Вона вдячно махає хвостом, коли я віддаю їй залишки супу або шматочок окрайця.
Приїхав хазяїн книжок, літній Тодді. Сподіваюся, нові книжки хоч трохи поліпшать мої торговельні справи.
Царівна, яка чекає весну
26.02.
Я засмучена. Ринок розганяють. Куди йти? Як виживати? На місці ринку, за наказом якогось ситого зрадника простих людей, будуватимуть спортивний комплекс. На чорта він здався голодним і безробітним?
Давно моя республіка у фінансовому плані — двійник Бермудського трикутника.
Тодді попросив стати його дружиною. Жарт? Усерйоз? Повторює, що кохає мене! Але нічого, крім вдячності за надану роботу, в мене до Тодді немає!
У нашому районі вбили росіянку! Отже, становище росіян на краще не змінилось.
Уранці з віконця маршрутного таксі я бачила Машу-Макку. Вона від своєї зупинки піднімалася вгору, до дому батьків. Мабуть, провідати свою маму й сина.
Підходила золотоволоса Вайда. Вайда ревла і зовсім не соромилась. Говорила, що їй шкода життя, яке минає. Вона вважає, що її ніхто не любить, окрім мами.
— Прикро! Зовсім немає уваги чоловіків. Самотність, — скаржилася худенька красуня.
Я зрозуміла: у Вайди поганий настрій! Купила й подарувала Вайді сонячний апельсин.
Будур
29.02 чи 1.03? Не знаю!
Що сьогодні було! Російські війська й ґантамировці-чеченці, які воюють на боці РФ, дуже швидко оточили Центральний ринок. Усі були в масках! Стали хапати людей і тягти в автобуси без будь-якого пояснення. В основному хлопців і чоловіків! Хто впирався, того підганяли приклáдами! А в багатьох торгівців товар узято в борг. Як бути?
Набили випадковими людьми багато автобусів і автівок. Дійшли й до нас. Схопили «нашого» Козерога та інших молодиків! Відразу надягли наручники, як на злочинців. Щоб налякати? Чи мали на це законне право? Ну так, ми тут усі без прав. З Козерогом поруч опинився сусід дівчинки Вайди. Має 19 років! Уже років зо два одружений. Він закричав:
— Якщо мого друга забираєте, забирайте й мене!
І вчепився мертвою хваткою в Козерогову куртку. Їх повели обох. Я думала, мені буде байдуже. Адже ми сваримося більше, ніж дружимо. Де там! Я мало не заревла. Миттю приготувалася бігти їхніми слідами. Пам’ятаю, як ми дивом урятували «таксиста». Тільки тим, що запам’ятали номер бойової машини, яка його забрала.
Кличу дорослих жінок, які торгують поряд:
— Таїсо! Соню! Куржан! Ходімо! Подивимось, куди їх потягли? Запишемо номер транспорту — треба батьків повідомити!
Жінки й вухом не ведуть. Навпаки, говорять мені:
— А яка тобі справа? Перевірять — відпустять. Їж! Ми на тебе манти в кафе взяли!
Я розлютилася:
— Що? Їсти?! Коли відбувається лихо? Я — йду!
І я побігла шукати хлопців. Довго зазирала в автобуси й автівки з нещасними людьми, яких охороняли військові. Не знайшла. Іду назад. Плачу! Але хвилин за п’ятнадцять після того, як я пішла, жінки збагнули: усе не так просто! Я не знайшла хлопців. А жінки — знайшли! Вони, відшукавши сусідів по торгівлі, зчинили лемент. Дали військовим грошей. Хлопців, уже прив’язаних до крісел автобуса, відв’язали й випустили! Жінки повернулися з ними як героїні! А я знову — непомітна тінь. Будемо вважати, що так і треба.
Будур
02.03.
Чому в нас була зачистка — зрозуміло. Учора ми в метушні не подумали, але причина є! Від нашого Ґрозного до м. Тбілісі в Грузії — чотири години їхати. Туди добу тому прибули американські військові!
Люди навколо мене на ринку розмріялися: «Хоч би й нас захопили! Швидко все відбудували! Робота для всіх скоріше знайшлася б! Добробут! Нормальне життя!»
03.03.
Привіт! За 17 днів мені виповниться 17 років. Я ще нічого не встигла. Поряд зі мною сваряться, кохають, воюють, помирають, руйнують і будують. А я? Пишу щоденник і сміюсь, бо не люблю плакати.
Пам’ятаю: мої однокласники мріяли стати слідчими, багатодітними матерями, лікарями. Я ж часто змінювала свої плани. Начитавшись дідусевих книжок, бажала стати черницею в Шаоліні. Мріяла заслужити на довіру в тибетському монастирі. Бути послушницею, як Єлена Блаватська. Опанувати мистецтво лікування. Навчитись левітації. Про це нині можна згадати зі сміхом і з журбою. Моє дитинство понівечила війна. Проблеми стали «земними»: їжа, вода, сховатися під час обстрілу. Головне — вижити!
Пізніші захоплення пов’язані з космосом. Я креслила зоряні карти неба. Зимове, весняне, літнє, осіннє небо. Мріяла стати уфологом. Усе розсипалося. Зникло. Зрозуміло, через війну.
Тепер, у 16 років, я нездорова: невроз, ревматизм, хвороба серця. Мої шлунок і печінка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.