Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

— Восьмий поверх, — сказав консьєрж.

«Мішок з апельсинами» кивнув і схилився над наполовину схованим за рецепцією монітором.

— Коли це сталося?

— Не більше ніж п’ять хвилин тому. Ліжко ще тепле.

— О’кей, — зосереджено туплячись в екран, він кілька разів клацнув мишею. За секунду повернув монітор до мене: — Це ваш син?

Щоби краще бачити, я перехилився через стійку. Тонкі чорні смуги розділяли екран на чотири однакові частини. Товстун тицьнув пальцем у прямокутник у верхньому лівому куті. Зображення в ньому не рухалося й виглядало наче снігом присипаним, та, попри це, я з першого погляду впізнав свого сина. Теодор був лише в трусиках і, ледь розставивши зігнуті в ліктях рученята, крокував до майданчика з ліфтами.

— Так! — вигукнув я. — Це Тео, це він! — моє серце все ще оскаженіло кидалося на ребра, проте тілом прокотилася тепла хвиля й зашпори зникли. — Простежте за ним, будь ласка, де він зараз.

— Зачекайте, — товстун розширив верхню ліву панель на весь екран, відмотав запис і натиснув Play. — Ось.

На моніторі проступила частина коридору восьмого поверху — від ліфтового майданчика й до моєї кімнати. Віддалений кінець і схоже на амбразуру вертикальне вікно не проглядалися, напевно, там висіла інша камера. Рядок із білих літер і цифр справа внизу екрана відображав час і дату — Mon | Sept 14 | 2015 | 06:36:49 — цифри в останній колонці миготіли, відраховуючи секунди. Підсунувшись упритул до монітора, я помітив, як підлогою майнула невиразна тінь: Тео відчинив двері. Наступної миті з-за одвірка вигулькнула розкошлана після сну голівка. Хлопчак пильно вивчав ліфтовий майданчик. Зрештою, кинувши швидкий погляд на коридорне вікно, він вислизнув із кімнати й обережно причинив за собою двері. Сторожко озираючись і ледь розставивши руки, Тео попрямував до ліфтів.

Я боляче закусив губу.

«Господи, невже знову? Невже все намарно?..»

Коли худорлява постать щезла з поля зору, товстун перемкнувся на наступну камеру. Тео застиг посеред ліфтового майданчика. Кілька секунд він водив головою з боку в бік, а тоді враз підскочив, неначе злякавшись різкого звуку, оглянувся, затулив кулаками обличчя й затремтів. Його очі вилазили з орбіт від страху.

— Що з ним? — наполохано закліпав товстун.

Хлопчак розвернувся до коридору, з якого прийшов, і, не прибираючи кулаків від лиця, позадкував. Він не спав — з рухів Тео я розумів, що він при пам’яті. Худеньке тіло стрясалося, малюк мотав головою — мовби запекло опирався комусь — і, схоже, плакав на повен голос.

— Там хтось є? — поцікавився консьєрж. — Він же з кимось розмовляє, так?

Я нічого не відповів, і в ту мить Тео кинувся навтікача. З розгону вдарився об скляні двері, що вели на сходовий майданчик, відлетів, упав, але тут-таки скочив на ноги, напружившись, відчинив їх і… щез із зони досяжності камери.

— Далі, — промимрив я, — на сходах.

Груди наче кислотою роз’їдало.

— Там немає камер. Чекайте, — охоронець, тримаючи великого пальця лівої руки на Alt, вказівним правої по черзі натиснув на клавіатурі цифри дев’ять, нуль і сім. Зображення на екрані перемкнулося. — Ось ваш син у коридорі дев’ятого поверху.

Я знову бачив Теодора. Він прибіг на такий самий, як на восьмому поверсі, майданчик із ліфтами (за винятком того, що на стіні поміж глибокими нішами ліфтових дверей висіла велика цифра 9 із синього скла), завернув праворуч і зник у коридорі південного крила.

— Зараз, зараз… — сапав «мішок з апельсинами».

Зображення змінилося, і переді мною постав коридор, який майже не відрізнявся від коридору восьмого поверху. Єдина відмінність — трохи інакший візерунок на килимі. І ще, можливо, до південного крила досягало більше світла. Я уважно обдивився ніші з дверима номерів — Теодора ніде не було.

— Його немає, — нервував я.

— Мабуть, проминув уже.

Товстун мав рацію. Він відмотав запис назад, і ми побачили, як Тео кулею пролетів коридором, менше ніж за секунду зникнувши із зони видимості камери. Охоронець поспіхом увів із клавіатури нові цифри та подав на монітор зображення з наступної камери. Коридор у південному крилі виглядав інакшим: не закінчувався глухим кутом, а завертав на 90° і впирався у заллятий сонячним сяйвом майданчик із кількома диванами та журнальним столиком.

Камера висіла під стелею в кутку, якраз на повороті. Теодор притиснувся спиною до стіни відразу за рогом, важко дихав, корчився й нервово переступав із ноги на ногу, наче хотів до туалету. Світло з вікна під камерою робило його таким рельєфним, що я міг розрізнити сліди від сліз на щоках і прозорі шмарклі під носом.

Спливло секунд двадцять, малюк трохи заспокоївся й наважився визирнути з-за рогу в коридор. Обережно вистромив півобличчя — й умить сховався. Потім удруге: виставив майже всю голову, затримався на секунду довше, а потім знову зачаївся.

— Що з ним? — спантеличено повторив «мішок з апельсинами».

Тео майже повністю погамував тремтіння, коли раптом підлетів угору, немов від удару. Він вистрибнув на коридор — туди, куди щойно боявся дивитися, — й у повітрі розвернувся на 180°. Приземлившись, малюк не втримався на ногах, упав на спину та закричав. На відео було видно, що Тео аж захлинається криком. Складалося враження, ніби той, на кого він чекав і так боявся, підкрався до нього ззаду. Через секунду хлопчак сперся на лікті та, допомагаючи собі ногами, поповз геть від виступу стіни, за яким щойно стояв.

Відповзши на кілька метрів, він по-котячому перекрутився, став на ноги та помчав назад до ліфтового майданчика.

— Чорт забирай, від кого він утікає? — чмихнув товстун. — Там же нікого нема!

— Де він?! — я нетерпляче показав на клавіатуру. — Знайдіть, куди він побіг далі.

Охоронець гарячково перемикався між камерами.

— Не тут… не тут… ось! — він тицьнув гладким пальцем в екран. — Викликає ліфт на десятому поверсі.

Спочатку я глипнув на рядок із датою та часом — Mon | Sept 14 | 2015 | 06:38:22 — спливло менше ніж дві хвилини відтоді, як Теодор залишив номер. На екрані він очманіло тиснув пальчиком на кнопку виклику кабіни. У малюка починалась істерика, він збуджено підскакував і дриґотів, час від часу віддаляючись від ліфта й наближаючись, але не підходячи впритул до скляних дверей, що вели на сходовий майданчик, визирав — стежив крізь них, чи ніхто не піднімається слідом.

Я заковтнув гіркий клубок, що розпирав горлянку. «Чорт забирай, що аж так налякало тебе, що ти вирішив скористатися ліфтом?» Після викрадення Тео без мене до ліфтів не заходив.

Нарешті ліфт приїхав, стулки розчахнулися, Тео пірнув до кабіни.

Товстун натиснув на клавіатурі F4, і на екрані виникла