Джорджіна Говелл - Королева пустелі

яка під час війни працювала головною медсестрою в Басрі, а тепер керувала міською лікарнею в Багдаді; хоч як рідко зустрічалися ці дві завантажені справами жінки, в Іраку міс Джонс стала однією з Ґертрудиних близьких подруг. Незабаром після того міс Джонс померла, і Ґертруда пригадала безмежну доброту, з якою лікарка доглядала за нею в офіцерському госпіталі, коли та захворіла на жовтуху. Ґертруда крокувала за державним прапором Великої Британії, яким була вкрита труна на військових похоронах, і, слухаючи похоронний оркестр, сподівалася, що коли одного дня люди йтимуть за її труною, їхні серця будуть сповнені такими ж думками, з якими вона зараз проводжала свою давню подругу.

Приїзд Г’ю збігся з переломними подіями в Іраку. У квітні 1920 року, коли він ще гостював у Ґертруди, вона писала листа до Флоренс, тверезо й пророче оцінюючи ситуацію:

«Я думаю, що ми стоїмо на порозі досить важливої арабської демонстрації, яку я цілком підтримую. І тим не менш, це примусить нас діяти і ми зможемо побачити, чи вдасться нам протриматися й залишитися тут працювати й надалі... Що я точно знаю, так це те, що якщо ми залишимо цю країну й дозволимо їй піти псу під хвіст... нам доведеться переглянути всю нашу позицію в Азії. Якщо ми втратимо Месопотамію, за нею неминуче піде Персія, а тоді й Індія. І те місце, яке ми залишимо, займуть сім дияволів, набагато страшніших за тих, які були тут ще до нашого приходу».

Після скорочення військ залишилося занадто мало солдатів, щоб втримати країну; повторні запити А. Т. прислати підкріплення або ігнорували, або відхиляли.

Вінстон Черчилль, обіймаючи посаду міністра військово-повітряних сил, улітку 1919 року написав: «Ми зовсім не знаємо, де можна знайти ще бодай одного солдата». А. Т. наказали взяти під свій контроль 388,5 квадратних кілометра території, охопленої повстаннями, за підтримки лише сімдесяти офіцерів із питань політики, розосереджених по своїх віддалених постах, які, своєю чергою, мали підтримку у вигляді парочки жандармів, британського сержанта, броньованого автомобіля і ще кількох клерків. Заворушення виникали дедалі частіше, надходили повідомлення про вбивства ізольованих офіцерів. На незахищених територіях іноді єдиним способом взяти бунт під контроль були багдадські літаки, які скидали на місто запалювальні бомби та гірчичний газ. Цю досить сумнівну тактику затвердив Черчилль, який розрізняв отруйний газ і той, що призводив до тимчасової недієздатності. У травні 1919 року він написав з військового міністерства:

«Я не розумію, що це за вразливість щодо використання газу. На Мирній конференції ми чітко визначили позицію на його користь як постійного методу ведення військових дій. Я вважаю чистої води лицемірством розривати людину токсичними уламками від снаряду, але боятися, що в нього просльозяться очі від сльозогінного газу.

Я твердо стою на тому, щоб використовувати токсичний газ проти нецивілізованих племен... кількість смертей потрібно знизити до мінімуму. Немає потреби використовувати смертоносні гази: потрібно застосовувати ті, що призведуть до сильних неприємних відчуттів і породять серед людей відчуття страху, але в результаті у більшості жертв не залишиться жодних серйозних наслідків, які б потім постійно проявлялися».

Через п’ятнадцять місяців, під час наймасштабнішого повстання, Черчилль дозволив застосувати в Іраку ще дві авіаційні ескадрильї, тепер їх у сумі було чотири. Він запропонував, щоб ці ескадрильї озброїли бомбами з гірчичним газом, які «слугуватимуть покаранням для непокірного населення, не завдаючи їм серйозних поранень». Також затвердили запальні бомби, але лише як крайній захід. У серпні 1920 року Ґертруда написала: «Якби ж [повсталі племена] здалися до того, як нам доведеться вдатися до крайніх заходів, для нас це було б грандіозним полегшенням, Порядок потрібно відновити, однак зрештою це стане дуже сумнівною перемогою, зважаючи на те, що це відновлення буде досягнуте ціною стількох арабських життів».

У проміжку між припиненням бойових дій у листопаді, неквапливими дискусіями Паризької мирної конференції, формуванням Ліги Націй і обнародуванням Британського мандату для Іраку, виданого в травні 1920 року, пройшло вісімнадцять місяців територіальної невизначеності, загострення націоналізму, озлобленої антибританської пропаганди, спровокованих Туреччиною повстань та ініційованих більшовиками диверсій.

Відколи проголосили перемир’я, назва «Ірак» замінила колишнє розмите слово «Месопотамія» для позначення трьох вілаєтів: Басри, Багдада та Мосула. Іракської нації ще не існувало в жодному сенсі, а північні й західні кордони ще не встановили, однак уперше в історії країна одержала якусь ідентичність. Безкінечне відтягування породжувало в Ґертруді гнів, адже вона була свідком того, як увесь досягнутий прогрес тонув у руйнівній течії зростаючого беззаконня — конкуруючі амбіції місцевих лідерів, викривлення реальності безпринципними людьми, які прагнули змістити Британію й самотужки взятися за правління Іраком, та махінації секретних арабських націоналістичних партій.

Жителі Месопотамії бачили переконливі ознаки того, що британський уряд буде замінено кимось іншим: Кокс говорив про самовизначення, президент Вілсон наполягав на тому, що всі «національності» потрібно «забезпечити непохитною можливістю автономного розвитку», Франко-Британська декларація гарантувала такий хід подій, а втім, як і мандат. На відміну від арабів, які прагнули самостійно дорватися до влади, і диких племен, які взагалі не хотіли бачити над собою влади, була велика кількість тверезомислячих місцевих жителів, бізнесменів, землевласників і шейхів, які бажали продовження правління попереднього уряду, який би забезпечив їх усім необхідним для життєдіяльності. Ідеальним рішенням для них був арабський уряд за підтримки Британії.

Для курдів, християн, євреїв і турків це означало б, що вони стануть залежними меншинами незважаючи на те, до якої зі сторін союзників примкнула б арабська більшість. Для арабів самовизначення насамперед означало фундаментальний розкол між шиїтською більшістю — духовних та аполітичних — та меншиною сунітів — освічених, могутніх і далекоглядних у питаннях фінансів. Якби цим двом спільнотам довелося формувати уряд, їм би спершу довелося сформувати об’єднаний релігійний фронт.

Представники сунітів і шиїтів почали разом збиратися на молитовних зібраннях. У травні 1920 року в кожній сунітській та шиїтській мечеті на свято Рамадана організували зібрання, відоме як маулудс, на честь дня народження Пророка.

Перед людьми проголошували політичні промови та декламували політичну поезію, це призвело до великого захоплення вірян, після чого цей дух передався з мечетей на вулиці. Наступного місяця Ґертруда написала: «Націоналістична пропаганда посилилася. У мечетях постійно проводять зібрання... Екстремісти прагнуть незалежності і щоб не було ніякого мандату. Вони всіма силами грають на ентузіазмі народу, малюючи ідеальну картину Єдиного Ісламу та Прав арабської раси. Вони створили царство терору».

Як можна було апелювати до шиїтів — ці безжалісні набожні жителі святих міст стали найголовнішою проблемою британської адміністрації. Релігійне предводительство у таких цитаделях, як Наджаф та Кадімія ніколи не визнає правління