Джорджіна Говелл - Королева пустелі

Ґертруду в Багдаді, особливо відколи з Південної Африки до Англії повернувся Г’юґо і міг приглянути за Флоренс. Через це його бажання Ґертруда витратила в Лондоні більшу частину своїх заощаджень, придбавши меблі у розкішному меблевому салоні Маплс. Їй потрібні були столи та стільці для їдальні, крісла, ліжка, шафи, комоди й новий столовий сервіз. Повернувшись до Багдада, вона з нетерпінням чекатиме, коли її товар припливе слідом морем.

Навесні 1920 року Г’ю здійснив обіцяний візит, привізши з собою все спорядження для подорожей, яке Ґертруда попросила прихопити: складане ліжко, постільний комплект у саквояжі від Вулсі, фланелеві та шовкові костюми, тропічний шолом і парасолю від сонця. На фотографії, зробленій у Ґертрудиному будинку, Г’ю спокійно читає газету, сидячи в одному з нових крісел з лляною оббивкою від Вільяма Морріса, під його бездоганно начищеними черевиками простелений перський килим, а поруч на рівні ліктя стоїть кавовий столик. На камінній полиці в рамках ваблять око їхні сімейні знімки. Усе це більше нагадує вітальню в затишному будинку в Англії, ніж літній будиночок у центрі величного азійського міста. Однак довго Г’ю відпочивати не довелося: вони з Ґертрудою вирушили в тур країною, заїжджаючи по дорозі до офіцерів із питань політики й заходячи до арабських видатних лідерів. Певну частину маршруту вони подолали літаком, обговорюючи, крім ситуації в Іраку, економічну кризу та її вплив на британську економіку. Уперше в житті Ґертруда відчула потребу в економічній освіті, коли її батько зауважив перші ознаки загрозливих фінансових труднощів для родини Беллів. Після його від’їзду додому Ґертруда страшенно за ним сумувала. Він залишився тим, ким був завжди — любов’ю всього її життя; за винятком Діка Доті-Вайлі:

«Я не розумію, як люди взагалі можуть на щось скаржитися, коли у них є такий батько, як Ви. Я не можу передати словами, яке щастя було бачити Вас тут. І без слів зрозуміло, що, якими б незнайомими і складними не були речі, які Ви бачите чи чуєте, Ви одразу ж усвідомлюєте всю неправду, яка в них криється... Коли я повернулася додому, без Вас мій будинок здавався нестерпно порожнім — мої собаки всіляко намагалися мене розвеселити, однак цього було недостатньо. — Нехай береже Вас Господь, мій найдорожчий тату».

Якщо роботи в офісі у Ґертруди стало менше, її громадське життя значно урізноманітнилося. Два роки тому вона розпочала свої «вівторки» — чаювання в саду для дружин арабської знаті. Таку ідею підкинув їй сер Персі, адже його леді Кокс не знала жодного слова арабською, тож більше нікому було цим зайнятися. Ґертруда пригощала своїх гостей прохолодними напоями, тістечками та фруктами, а коли заходило сонце, серед кущів і дерев загоралися ліхтарі з кольоровим склом. Близько п’ятдесяти жінок, більшість з яких прикриті вуаллю, з радістю тікали від ізольованого життя, щоб зустрітися одна з одною й попліткувати. Ґертруда розповіла Чиролу: «Нещодавно я проводила жіноче чаювання, на яке прийшли всі знатні дами. Контингент був пильно відібраний — я відкинула всіх другосортних християнок. Наваб... який складав список гостей, вирішив своїм обов’язком зауважити: „Господине! У списку немає жодної християнки!” Я розсміялася й сказала: „Ти забув, що там буду я!”».

Однак Ґертруді більше подобалися політичні вечори — лише для чоловіків, — які вона започаткувала для молодих арабських націоналістів. А. Т. ставився до цих прийомів з надзвичайним роздратуванням, та, на думку Ґертруди, ці заходи були дуже цінними в плані збереження нових ланок комунікації та підготовки арабів до потенційної роботи в майбутньому уряді. На кожну таку зустріч Ґертруда запрошувала близько тридцяти осіб, керуючись розумінням спільної справи та її довічною вірою у важливість обміну думками. Ґертрудине ставлення до англійок, дружин її колег, не змінилося. Її дратувало те, що вони не могли вивчити арабської мови, як і те, що вони постійно наполегливо запрошували її взяти участь в якихось культурно-просвітницьких і спортивних заняттях, якими заповнювали свої бездіяльні порожні дні. Ґертруда гнівалася, коли вони не приходили на заходи, які вона вважала обов’язковими, як, наприклад, відкриття першої в Багдаді школи для дівчаток, на якому Ґертруда проголосила офіційну промову арабською мовою. Через ставлення Ґертруди до цих жінок, яке вже починало досить явно проявлятися, англійки її теж не любили.

«Як на мене, виконувати громадські обов’язки — надвиснажливо. Ці безробітні жінки цілими днями зовсім не мають чим зайнятися; вони лише чекають, коли я до них навідаюсь, чи приїжджають до мене саме в той час, коли я могла б піти з роботи і ні про що не думати. У результаті я припинила виходити з роботи на обід. Я маю покласти цьому край, адже через них моє життя стає нестерпним і я починаю нездужати. Тож нехай думають про мене що завгодно, але я через них більше не перейматимуся».

Не те, щоб Ґертруда не любила жінок, просто в неї зовсім не було на них часу, до того ж до різних жінок вона ставилася теж по-різному. Її відносини з арабськими жінками стрімко поліпшувалися. Ґертруда організувала лекцію сучасної жінки-лікаря на тему жіночої гігієни і дуже зраділа, побачивши, що всі місця були зайняті. Незадовго після того вона взялася заохочувати арабок створити комітет і зібрати кошти серед багатих сімей на новий проект «Жінки в лікарні». У листі Чиролу Ґертруда написала:

«Мені здається, я починаю здружуватися з місцевими жінками... Passanspeine[44], хоча вони постійно йдуть мені назустріч. Однак потрібно вирішувати багато труднощів. Крім того, мені дуже сильно подобається зустрічатися з ними й довідуватися про той бік життя Багдада, про який можуть розповіси тільки вони. Я впевнена, що це варте всіх клопотів. Ми ходимо одна до одної в гості, відчуваючи тісний дружній зв’язок; а коли ти озброєна військом подружок, твої стосунки з чоловіками теж значно поліпшуються».

Ґертруді дуже подобалося проводити час в компанії подружжя Ван-Ессесів, місіонера та його цікавої дружини, з якими вона познайомилася в Басрі. Ґертруда сумувала за місіс Гемфрі Боумен, дружиною начальника управління загальноосвітньої підготовки, після їхнього від’їзду до Єгипту; а ще вона любила Аурелію, «милу дружину-італійку» містера Тода, яка працювала в компанії «Братів Лінч» у Багдаді; Ґертруда зупинялася в них в 1914 році. Місіс Тод охоче підтримувала Ґертруду в благодійній роботі і часто влаштовувала вечори зі зборами коштів для потреб лікарні. Коли її чоловік був у відрядженні, вона ходила вечеряти з Ґертрудою, яка у своєму листі додому писала, що була дуже рада повечеряти з Аурелією, з якою вони по-справжньому дружили. Ще Ґертруда товаришувала з міс Джонс,