Анатолій Андрійович Дімаров - Божа кара

І самогонки три бутлі.

II

Розібралися. Його покартали за жарти й одпустили, а сусіда на триста гривень оштрафували.

III

Ото так: не копай ями іншому, бо сам до неї ускочиш.

Отака правда

I

А це ще одна про самогонку історія.

Надумався нагнати до іменин. Бо казьонки не накупишся. Приладнав апарат, включив газ, воду холодну — закапало, задзюркало: дух по кухні пішов, хоч сідай і закушуй!

А тут у двері дзвінок.

«Кого чорти принесли?»

Завмер, дихнути боїться.

А воно подзвонило і вдруге… І втретє дзеленькнуло.

Потім затихло.

«Пішло, слава Богу!»

І тільки отак подумав, як у двері чимось металевим зашкрябало. Роззувся поспіхом, до дверей навшпиньки підкрався. У вічко заглянув.

Злодій!.. Точно злодюга!.. (Сусіда обікрали три тижні тому. Отак же у двері дзвонили: перевіряли, чи є хто дома).

Нахилилося, ключі до замка підбирає.

«Ну, я ж тебе пригощу!»

Ухопив топірець, причаївся.

І тільки двері прочинилися, тільки-но голова з’явилась — тюк обушком по маківці!

Злодій під ноги і ліг.

Доки той не очуняв, зателефонував до міліції.

Прибігли одразу ж. Пов’язали злодія, а виходити не поспішають: принюхуються. Один аж облизався:

— Самогоночка?

— Та жену на іменини. Ви ж знаєте, які тепер статки.

— Нарушаете, громадянин. Положено штраф.

Як не вмовляв, склали акта.

II

Отака правда на світі! Він їм злодія живого впіймав, а вони замість дяки штраф присобачили!

Скарб

I

Німці, що зайняли Київ, з центру міста їх виселили. На Поділ. В одноповерховий будинок зачовганий. У квартиру однокімнатну. Коридорчик, кімната, кухонька і туалет. Звідси теж хтось встиг евакуюватися. Лишили стіл, чотири стільці, ліжко двоспальне і на півстіни — шафа з червоного дерева. Шафа явно із якогось палацу привезена: бронзою вся розцяцькована.

Доки жили в окупації, молодша за ту шафу переживала найбільше: ану ж німці заберуть! Що потім казати господарям, як наші повернуться? Продали? Проїли?

— Не повернуться, — втішала старша молодшу. — 3 Бабиного яру не повертаються.

II

Ну, з горем-бідою пережили окупацію: повернулися наші. І в перший же день вимогливо постукали в двері.

Одчинили — двоє військових. Капітан і жінка-лейтенант. З мішками заплічними. Німецькими.

— Смерш. Контрразведка.

Не питаючи, до кімнати пройшли. Перед шафою зупинилися.

— Она? — спитав капітан.

— Она, родная!.. Она!..

— Тогда займемся.

Капітан скинув заплічний мішок, дістав інструменти. Одчинив дверцята важкенні, заходився люстро знімати. Люстро — два метри заввишки. Так акуратно та впевнено знімав, наче все життя цим займався.

І коли зняв оте люстро, обидві жінки, старша і молодша, внутрішньо охнули: по всій кімнаті сяйнуло золотом. Блюда, тарелі, чарки, підстаканники — чого тільки там не було! Ще й металеві шкатулочки поперев’язувані.

Виймали, акуратно складали до заплічних мішків. Жінка-лейтенант замалим не цілувала кожну шкатулочку. Так за ними, видать, знудьгувалася.

Набили мішки, завдали на плечі, рушили. Не попрощавшись навіть. Мов їх і не було на білому світі. Ну, точнісінько німці!

III

Довго сиділи: мовчазні, ошелешені. Потім старша спитала:

— Впізнала?

— Щось не пригадую.

— Продавщиця з торгсіну. Золото-срібло на хліб та крупи вимінювала. Під час голодовки. Я їй золотий ланцюжок однесла. За хлібину із сої. Просила хоч кілька цукерок для дитини хворої — не дала.

Другий кухоль

I

Ятка із пивом бочковим. Натовп спраглих під яткою. Чолов’яга статури Кличка дістає з кишені пачку десяток:

— Два кухлі… Другий по тому, як цей осушу…

Хова гроші недбало, не помічає, що ті гроші вже злодій пасе. Притерся до чолов’яги позаду, мов теж за пивом, обережно запускає пальці в кишеню. Ті, що у черзі, завмерли: витягне? не витягне?

Чоловік же жадібно п’є, йому не до грошей…

Я ледь не гукнув: «Чоловіче, отямся, тебе ж обкрадають!» — але тут гаряче дихнуло в потилицю. Розтулю рота — бритвою по очах зароблю. Таке вже було, читав…

Пальці залазять все глибше, глибше… от уже й долоня пірнула… І тут — хоп! — величезна долоня Кличка накриває руку злодюжки.

Злодій ойкає, пробує висмикнути руку, та де там: чолов’яга стискає її, як обценьками.

— О, й ти, куме, за пивом?

«Кум» аж звивається.

— Так тому й бути — вгощаю. — І до продавця: — Ану налий кумові другу! — Бере кухоль повний: — На!.. Пий, поки я добрий… Пий-пий, заплачено…

Де діватися злодієві: п’є, захлинається. А той тримав руку нещасного, поки й кухоль спорожнів.

— А тепер паняй додому! Жінка ж жде не діждеться.

І злодій побіг, підвиваючи. Поніс руку розплющену.

II

Довго ж він пива до рота не братиме!

За Шекспіром

I

Сусідка по столу — вертлява москвичка. Очима так і стриже. Не встигла до санаторію приїхати — хахаля завела. Ходять попідручки, труться, як селезні. Замалим не в одну лікувальну ванну разом залазять.

І майже щодня бігає на пошту: дзвонить чоловікові. Разом із хахалем.

У правій рурку тримає, в лівій — руку хахаля.

— Как ты там?.. Ты не представляешь, как я по тебе соскучилась!..

З чоловіком — словами, з хахалем — морзянкою.

Виходять із пошти — регочуть.

II

Сусідка по палаті не витримала. Дізналась адресу, написала її чоловікові. Все описала!

III

Трагедія — хоч Шекспіра гукай!

Зурочили

I

А це розповіла дружина.

Підселили її в санаторії до літньої жіночки. Жіночка маленька, дрібненька, позаду піонерка, а попереду пенсіонерка. Лице як у бабусі, ще й щічки, як у мопса, звисають. І жодного зуба в роті. А басище такий, що дружина спершу злякалась: подумала, що до чоловічої палати помилково заскочила.

Жіночка працювала кравчинею: обшивала дружин обласного начальства. То й привезла грошей неміряно. Лікуватись так лікуватись!

Записалася на всі, які тільки були, процедури. Грязі, ванни, голкотерапія, масажі, сеанси гіпнозу, промивання, магнітотерапія, фізкультура щоденна… Коли вона і встигала всі ті процедури прийняти!

Та ще й щовечора — на співи, на танці. Як заведе «Степом, степом…» — куди тій Кириченко!

Танцювати ж — молодих обтанцює. Скине тапочки і в шкарпетках тоненьких — аж підошви лящать.

Прийде в палату, ляже і стогне:

— Оце ж мене хтось зурочив! Руками-ногами ворухнути не можу.

II

Всі тисячі на лікування потратила!

До копійки копієчка

I

Жив скупий чоловік: сто разів гівенце понюха, доки наважиться викинуть. Якось підрахував, скільки він на трамваї-тролейбуси тратить, та й ухопився за голову:

— Це ж по дві гривні щоденно… Сімсот двадцять гривень в году!

Прочитав одного разу про чоловіка мудрого, якого теж контролери-кондуктори обдирали до нитки.

Дак той чоловік що придумав: став замість дрібноти сотню возити!

Кондуктор тик-мик, а розміняти не