Анатолій Андрійович Дімаров - Божа кара

може.

Задарма їздити став!

Узяв і собі до кишені сотнягу.

І справді: кондукторша лається, а розміняти не може.

Живою легендою поміж працівниками трамваїв-тролейбусів став.

Їздив отак, їздив, та й напав на таку ж, як сам, мудрагельку.

Що вона, зараза, зробила: повну торбу копійок наміняла! Рівно десять тисяч, до копійки копієчка.

І коли він їй простягнув свою сотню, вона йому торбу й відважила. Разом з квитком.

II

Сидить тепер, копійки ті рахує. Збивається щоразу із ліку, починає спочатку. А ви спробуйте десять тисяч копійок порахувати, не збитися. Спробуйте!

З вітерцем

I

Директорові припекло дружину до району відправити. А тут чорт машину вломив. Гукнув Василя, тракториста, що мимо проходив:

— Василю, підкинь мою до району!

Василь, радий старатись, замалим не галопом додому побіг.

«Оце повезло! — співала душа. — Тепер уже точно лісу дадуть, не відмовлять».

До радгоспу саме ліс завезли. Отакенні колоди. А Василеві три куби до зарізу потрібні!

Скочив у двір, мотоцикла з гаража викотив. Звірюка — не машина. Німецька. Ще й коляска: хоч сиди, хоч лежи.

Гукнув жінці, щоб килимок винесла. Той, що позавчора купили. Вимостив, як під царицю.

Під’їхав, а директорова вже на ґанку стоїть. Нарядилась, як пава. До району ж, а не в стодолу.

— Сідайте, просю! — рукою помахав над коляскою. — Не мулько?.. Я вас мигцем доставлю… З вітерцем!..

«Ех, прокачу!»

Одне село проскочили, друге, у вухах тільки свистіло. А за третім — крутий поворот. І біля повороту отого — хмара гусей. Ходять, травичку пощипують.

То Василеві б і загальмувати, а він газонув. Показати директоровій, як ми їздити вміємо. На одному колесі можем проїхати!

Василь в поворот уписався, а коляска, будь вона проклята, одірвавшись, з директоровою в табун полетіла.

А гуси що роблять, коли перелякані на смерть?

Правильно, вгадали!

Директорова ж на додачу ще й до силосної ями вкотилася. Гусячим лайном геть обліплена.

II

А ви кажете: на білому світі чорта немає. А ото хто сидить? За пузо ухопився, регоче. Милуючись, як директорова вигрібається з силосу.

III

Так і впіймав Василь замість лісу отакенного облизня. Ще й коляску вщент потовкло.

Чим би дитя…

I

Біля станції «Університетська» до тролейбуса набивсь гурт студентів. Притисли мене до дверей, регочуть, штовхаються. Терплю.

Що ж із них взяти? Молодість! І зненацька — смик мене позаду за куртку.

Оглянувсь: всі серйозні, наче на лекції. Перед професором строгим. І я, мовляв, не я. Повернувсь до дверей — ледь чутний смішок поза спиною. Ще сильніше смикнуло. Ну, це вже занадто!

— Яке це немовля отак розважається? Ще з одного боку посмикай… Посмикай, посмикай: чим би дитя не втішалося, лише б не плакало!

II

Вискочили на першій зупинці. Товкли в спину того, що надумався отак зі мною побавитись, і реготали.

Вже не з мене — із нього.

Вампір

I

Ця жіночка ніяк на вампіра не схожа була. Коли до вагона заходила. Пристойно вдягнена, обличчя нормальне. Ікла теж не витикаються з рота. А зайшла до тролейбуса — і почалося! Спершу не пропускала поперед себе дитину. Малюка років п’яти.

— Куда прешь? Не видишь, что старшие заходят?

Бідне дитя так і заклякло на приступці. А вона вже на молоденьку матусю насипалась:

— Ты как ребенка воспитываешь? Бандита хочешь вырастить?

Молоденька жіночка не знає, що й відповісти. Розгубилася, бідолашна: почервоніла, сльози в очах.

— Та чого ви до неї чіпляєтесь? — втрутилась кондукторша. — Ще й дитину невинну облаяли.

— А ты помолчала бы! Твое дело пассажиров обслуживать, а не совать своего носа куда не следует!

— Не тикайте, я з вами не пасла свиней! — вже завелася й кондукторша.

— Господи, і що воно за люди! — якась бабуся. — Чубляться, лаються, спасу немає…

— Тебя, старой, еще тут не хватало! Катаешься бесплатно, так языка прикуси!

Тут і я вже не витримав:

— Люди, вам не доводилось стрічати вампіра? Ось він, помилуйтесь!

Моє щастя, що сходив на зупинці наступній. Погризла б і кості! Вампір! Точно вампір!

II

Вискочив, а вагон од лайки хитається: вампірша таки добилась свого. Збурила людей, енергію тепер з них спиває. На весь день заправляється.

«По женському»

I

Дідові Арсену, доктору філологічних наук, професорові, дружина не довіряє й цибулину на базарі купити. Таке утелющить, що хоч смійся, хоч плач.

Хіба що часнику. Пару головок, не більше.

А дідові, кров з носа, потрібно Бессарабський ринок відвідувати. Для підвищення кваліфікації. Мовної. Переконаний, що ніде такої запашної української мови не почуєш, як на базарі.

Ходить двічі на тиждень. Як на службу.

Іде поміж рядами, вибирає жіночок поязикатіших. Прицінюється:

— Почому яблука?

— Руп десять кіло.

— А чого так дешево?

Візьме яблуко, з усіх боків обнюхає, назад покладе:

— Купив би, аби дорожче було.

Жінота сміється. Жартує, душу одводить. Попостій цілісінький день за прилавком! А дід суне далі.

— Почому ваше курча? — На курку, що й два кіло потягне.

— Курча! — обурено жіночка. — Я її, як рідну дитину, одгодовувала!

— Краденим?

Жіночка не витримує — лається. А дідові того тільки й треба.

Не забуде й м’ясних прилавків. Вибере кусень найбільший, з усіх боків обмацає:

— Зважте оцей.

М’ясник покладе на ваги артистично, до стрілки пильно придивиться (ми без обману):

— Два триста!

— А мені двадцять грамів…

Одержує од м’ясника порцію лайки. Та ще й навздогін пораду про те, що саме треба зважити дідові.

II

Якось мою дружину зустрів. На Бессарабці.

— О, Альоша! — Арсен Олексійович усіх знайомих жінок йменував тільки Альошами. — А ти звідки виськався?

— Та дещо купити.

— Купуй, тільки крепко торгуйся. З мене приклад бери.

Попрощався, пішов.

— Хто це? — поцікавилась жінота, що за прилавком. — Такий жартун — спасу немає!

— Учений, — пояснила дружина. — Філолог.

— Ми ж так і знали, що він по женському.

Артистка

Печерський ринок. Уже майже порожній. Повертаюся од яток з повною сумкою. Назустріч бабуля ледь дибає. Замерзло нещасне, втомилося. Очі сльозяться, носом підшморгує. На плечі — отакенна в’язка цибулі.

— Голубчику, беріть ось цибульку! Руки-ноги не держать! Оддам задарма.

— Давненько торгуєте?

— Та з самого ранку… Купуйте, не пожалієте. Цибулька як перемита… Руки-ноги не держать…

Стислося серце, купив. Хоч наперед знав, що жінка лаятиметься. Три отакенні вінки вдома висять.

— То, може, й часничок заберете? — ледь не ридає стара. — Руки-ноги не держать…

Підійшла якраз якась жіночка. Уже вдвох із старою вмовили часник той купити.

— Дай же вам, Боже, здоровлячка! Вік за вас Бога молитиму!

Згадав, що масла ще треба купити.

Купив, повертаюся: бабуля знайома. Нещасне,