Анатолій Андрійович Дімаров - Божа кара

згорблене, і отакенний разок цибулі через плече.

— Мужчина, купіть цибулю!.. Руки-ноги не держать…

— Ну, бабцю, ви ж і артистка! Вам тільки в драмтеатр та на сцену!

Впізнала, очі молодо зблиснули:

— А вас не обманиш — не продаси!

Партієчка

I

У селі її називали Партієчкою.

Тож про Партієчку і поведемо нашу мову правдиву.

II

Найяскравіший спомин дитинства.

Сніг. Мороз. І гурт розлючених дядьків, що ведуть її тата до річки.

А вона біжить вслід за матір’ю, яка, простоволоса, розхристана, так страшно кричить, що й вона починає захлинатися криком.

Потім був лід, що скував їхню річку, була ополонка, що дихала чорною смертю, і тато стояв перед нею навколішках, наче збирався молитись. І один із дядьків заносить над татом сокиру.

І тут материн крик заполошний струсонув небеса:

— Не вбивайте!.. Ой, не вбивайте!..

Тоді отой, що з сокирою, схилився над татом і запитав:

— Бачиш оту ополонку?

Внизу по течії парувала ще одна ополонка. Тато мотнув головою, що бачить.

— То бери і пірнай… Допливеш — твоє щастя… Живи.

І тато мовчки став роздягатися. Роззувся, роздягнувся, лишився лише в підштанках. Шапки на ньому вже не було: шапку збили ще по дорозі. І пірнув в ополонку.

Мати, сходячи криком, метнулась до тієї, до другої, а вона — вслід за матір’ю. Схилившись над ополонкою, мати тягнула болісну нитку:

— І-і-і-і-і-і…

Тата не було й не було… Вічність минула, а тата все не було… Та ось тато вибулькнув оглушеним сомом. Вирячені очі, вуса обвислі… Лежав на льоду, із стогоном відкашлював воду.

III

За тиждень тата спалила гарячка.

І за цей тиждень вона зненавиділа всіх односельців. Усіх до одного!

IV

В тридцять другому настав її зоряний час. Уже комсомолкою, вона лютувала, вигрібаючи все, що можна було вкинути до рота. Не жаліла ні малих, ні старих. Півсела лютим голодом видушила!

В тридцять четвертому, після вбивства Кірова, не одного спровадила на Соловки чи до Сибіру.

А в тридцять сьомому, вже комуністкою, так боролася з ворогами народу, що, коли б її сила та воля, всіх підряд об’явила б тими ворогами. Привчила дядьків, які поки що на волі лишалися, ночувати не вдома — в картоплі: «чорний ворон» в основному приїжджав серед ночі.

І в «енкаведе» її називали любовно: «Наша Партієчка».

У сорок першому дощенту спалила весь хліб, що дозрівав на неосяжному полі колгоспному. Всі громадські будівлі спалила, навіть школу і клуб. Не встигла тільки попалить всі садиби, щоб лишити по собі цвинтар суцільний.

Після війни, повернувшись з евакуації, теж сил не жаліла, виконуючи «постановления партии и правительства».

Особливо в голодному сорок сьомому році.

V

Все життя пам’ятала про тата. Що був конокрадом.

VI

А нині лежить на кладовищі під перекошеною тумбою. З п’ятикутною зіркою побляклою. І могила її заросла бур’янами, і люди ту могилу стороною обходять, навіть сучасні комуністи з району не провідують. Наче вона, та могила, зачумлена.

Надумалась заміж

I

Стала і руки в боки:

— Я не піду в садок!

— А то чому?

— Бо я заміж за Сашуню виходжу.

— І що ж ти в тім заміжжі робитимеш?

— Дітей родитиму, от! Одну собі, одну Сашуні, одну тобі, одну таткові, одну бабусі, а одну дідусеві.

II

Дорогі читачі!

Якщо вам потрібна дитина, то не зволікайте, надсилайте замовлення.

Наречена слів на вітер не кидає.

Пробки до пугача

I

Давно це було, а й досі, бач, пам’ятаю. Такі речі чомусь найдовше зберігаються в пам’яті.

II

Маляр, що працював на заводі автобусному, попросив свого товариша привезти малому пробки до пугача. Тоді ще пугачі продавалися — дітям забавка. І пробки — набої до пугачів.

Як з рушниці бабахкало!

Ну, товариш і привіз, не забув. Шість пачок пробок, щоб надовше вистачило. На роботу відніс.

А маляр саме перемішував фарбу. В бочці отакенній.

— Купив?

— Купив. Держи, тільки гляди, обережніше. Бо й руку одпанахати може! Це ж не одна пробка, а п’ятдесят!

Подякував маляр. До задньої кишені штанів запакував. Знов нахилився, фарбу розмішує. Тільки задниця над бочкою стирчить. Пробігав мимо напарник:

— Куме, здоров!

Та ногою по задниці.

Пробки всі до одної й рвонули. Штанів як не було, маляр головою у фарбу пірнув. Напарника ж потім аж у підвалі знайшли: сидів, тулив до ноги черевика розпанаханого.

Бабуля

I

Помираючи, бідкалась:

— Як же ти без мене і житимеш? Тебе ж і кури загребуть.

— Не загребуть. Одну вже знайшов — не гребеться.

— Та ти ж сам їй під ноги лягатимеш! Дитино-дитино, на кого я тебе полишаю…

II

— Бабулю-бабулю, ти ви хоч на тому світі за мною не бідкайтесь! Надьці краще присніться. Гризе — спасу немає!

III

— Що це твоя баба насинатися стала? Сварить, прокльонами очі виймає. Чи я так уже тебе гризу, що бабу з того світу покликав? Хоч іди до психолога.

IV

Сходила. Накупила пігулок. Ковтає й ковтає, а баба все сниться та сниться. Пеклом погрожує. Збожеволіти можна!

Знову наснилась онукові:

— Гризе?

— Не гризе, бабулю. Як шовкова стала!

— То й живіть собі з Богом.

«Ах, какая женщина!»

Я, мов коханцю, віддаюся танцю.

О танго, танго — свято двох сердець!

Раїса Харитонова

* * *

Москва. Альма-матер світової науки. Всесоюзна конференція фізиків. Повна зала світил наукових — повірити важко! І вона: кандидатик наук щойно спечений. Двадцять сім років, три роки синочкові, чоловік — теж кандидат, свекруха рідніша рідної матері, всі домашні клопоти — на ній. Чоловік — жайворон, вона — сова. Чоловік біжить на роботу — вона іще спить. Вона прибігає з роботи — чоловік уже спить. Лекції, лекції, лекції, досліди, досліди, досліди: наука поглинає усе, не полишаючи й секундочки вільної.

Типова «синя панчоха». Тільки й того, що вдалося похапцем вискочити заміж, похапцем народити дитину. Декрет не досиділа — так поривалася до приладів, до аудиторії, заповненої обличчями юними, прикутими до неї очима… Аспірантура… Тема дисертації, що від неї відхрещувалися чоловіки: «Це хіба що жінка може осилити!» Працювала — доби бракувало. Прикипала до приладів, над кожним взірцем трусилася — дихнути боялась… Завершила — всім аж не вірилось: нове слово в науці!.. І, як завершення успіху, — доповідь на всесоюзній конференції фізиків.

У Москві зореносній. «Альма-матері» всіх на світі наук.

Піднімалась на подіум — ноги підгиналися.

Спускалась із подіуму — щоки палахкотіли.

Сиділа — студила щоки долонями.

Оголосили наступне прізвище, і на подіум ступив упевнено ВІН.

Жіноча