Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

добрячий ковток звідти.

— Кров’ю це кінчиться, — за хвилю пророчо мовив Еймос.

Голос його долинав десь звіддалік, мов зі сну. — І ніяк цього не

обминути.

— Ну, позаяк моя праця є прямою протилежністю чогось

такого, я сподіваюся, що ти помиляєшся.

— Не помиляюсь.

Не знайшовши у своїй голові переконливих аргументів проти, Голден запитав:

— Ну, а що пропонує Алекс?

— Удвох ми склали список вимог до капітана «Ізраеля». Щоб

хоч мати певність, що до неї добре ставитимуться, поки вона

сидітиме там.

— А що ми дамо їм за неї?

— А те, що Алекс цієї ж секунди не розтрощить «Ізраеля» на

атоми, з яких той корабель складається.

— Сподіваюсь, вони ви′знають, що ми щедрі — далі нікуди.

— Принаймні він, — провадив Еймос, — тримає реактор

«Ізраеля» під постійним прицілом носової гармати.

Голден пальцями прочесав свою чуприну.

— Значить, не дуже ми щедрі.

— Скажи «Прошу пана», але пошли кіло вольфрамового

гарматня назустріч знайденому відсотку ворожого вантажу.

— Десь я таке вже чув, — мовив Голден, а тоді підвівся.

Зненацька почувся дуже стомленим. — Піду ляжу.

— Наомі мучиться в триклятій тюрязі Мертрі, а ти в цей час

зможеш спатоньки? — іронічно поцікавився Еймос і потягнув

ще ковток.

— Ні, але я можу принаймні лягти. А вже зрання й придумаю, як визволити мого першого офіцера з лабет кехівського маніяка, що утримує її як заручницю, аби потім я зміг вийти на пошуки

того осколка жахливої інопланетянської кулі, що вп’ялася в цю

планету.

Еймос покивав головою, от ніби вислухав щось стовідсотково

раціональне.

— Значить, нічого не відкладем на пообід.

Розділ двадцять четвертий. Елві

Елві спала, і їй снилися сни.

Ось вона знову на Землі, але це ще й коридори «Едварда

Ізраеля». Відчуття якоїсь нагальності тисло на неї, швидко

переростаючи в страх. Десь щось горіло, бо вона не подала

потрібних документів. Вона мала підшити ті документи, поки ще

не все згоріло. Ось вона в університетській скарбниці, й

губернатор Траїнґ теж там, але він чекає, коли ж йому видадуть

свідоцтво про його смерть, а його все не видають та й не

видають. А вона ніяк не подасть своїх документів. Вона дивиться

на ті папери, а вони мов цибулиння, і де ж воно вказано, день

останньої подачі? Вона читає, а слова знай змінюються.

Спочатку вона прочитала останній рядок унизу як: Елві Окойє, провідний дослідник та аргонавт, а наступного разу як: Пожертви храмові: кролі й вепри. Зрештою та нагальність так її

дотисла, що Елві закричала, й те цибулиння почало

розсипатися, вислизати з її пальців. Спробувала поскладати

папери, як вони були, а вони їй не піддаються…

Хтось торкнувся її плеча, а був то Джеймс Голден, от тільки він

мов хтось інший з виду. Молодший, із темнішою шкірою, але

вона знала: то він. Тут до неї дійшло, що весь цей час вона була

гола. Це її збентежило, але трохи було їй і приємно. Ось його

рука торкнулася її грудей, і…

— Елві! Прокинься!

Очі їй насилу розплющилися: повіки такі важкі й забарні.

Якось треба сфокусувати зір. Вона не знала, де перебуває, а

тільки прикро було, що якийсь тупий виплодок урвав їй щось

таке, чого їй ніяк не хотілось уривати. Помалу вона почала

впізнавати оті темні лінії. Стеля її хатини. Елві поворухнулася, простягла руку, щоб намацати когось, бо вже й непевна була, кого саме. Ні, вона сама-одна в ліжку. Тьмяно світився її ручний

термінал. Мерехтіло її аналітичне обладнання, передаючи дані її

праці крізь неозору пітьму до Кільця й станції Медіна, й далі, до

Землі, а звідти летіла назад, до неї, вже інформація-відповідь. І

це чудово, що все робиться, як і має робитись, то навіщо, якого

дідька, комусь треба було будити її?

Тут хтось тихо постукав у двері, й долинув Фаєзів голос:

— Елві! Прокинься! Ти повинна побачити це.

Елві позіхнула, та так глибоко, аж щелепа їй заболіла. Змусила

себе сісти. Сон швидко танув, забуваючись. Щось там горіло, і

хтось її