Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Тоді мені доведеться забрати в тебе пунктики креативності, хлопчику. А витягати їх буде нелегко, й не до сміху буде тобі, хоча ти про це й не здогадуєшся.

— Та відчепись.

А Міллер став і таки вчепився по-справжньому — в Голденову

руку. Знову капітан зчудувався, наскільки реальне то було

відчуття. От мов стисли тебе залізні пальці. Посіпався Голден, та

так і не визволив свого біцепса. А насправді ж то просто примара

натискала на кнопочки в його мізках.

— Я не жартував. Нам таки треба поговорити.

— То й викладай, — відказав Голден, нарешті визволивши руку

— як Міллер відпустив її.

— Туди трохи на північ є місцинка, куди мені треба піти

глянути.

— Хочеш сказати: тобі треба, щоб я пішов глянув.

— Атож, — мовив Міллер і ще й кивнув по-поясанськи: підніс

кулака догори. — Отак-о.

Мимоволі Голден відчув: примарний детектив зумів

заторкнути його допитливість.

— А що там таке?

— Ну, виходить десь так, що наше прибуття сюди спричинило

невеличкий ґвалт серед місцевого елементу, — почав

пояснювати Міллер. — І ти, либонь, завважив дещо. Багато

залишкової всячини пробуджується по всій планеті.

— Авжеж! І я хотів поговорити про це з тобою. То це ти коїш?

Можеш ти це вконтролювати?

— За кого ти мене маєш? Я ж лише шкарпеткова лялька. І

всіма фібрами відчуваю, як протомолекула вчепилася кігтями в

мою сраку. — Міллер засміявся. — Я навіть сам себе не годен

уконтролювати.

— Просто дещо з того видається небезпечним. Отой робот, наприклад. І ти ж спромігся перетворити ту станцію на повільну

зону.

— Бо вона вимагала цього від мене. Якщо правильно вирахуєш

час, то зможеш звеліти зійти сонцю. Не я веду цей автобус. Мені

намагатися зробити, що я хочу, це мов ласкавими словами

визволити жертву з лап хижака.

— Гаразд, — погодився Голден. — Нам слід забратися геть із

цієї планети.

— Але, перш ніж це зробити, треба з’ясувати, що воно там за

штука. Ця не-річ. Розумієш, я маю досить добру мапу всієї

глобальної мережі. Купи залишкового матеріалу вигулькують на

поверхню, заявляють про себе. Окрім цієї місцини. А воно — мов

яка велика куля ніщóти.

Голден стенув плечима.

— Мо’, це просто таке місце, де немає вузлів на мережі.

— Хлопче! Таж ціла ця планета є вузол на тій мережі. Ніде не

має бути таких місць, щоб був мені там недоступ.

— То що ж це означає?

— Можливо, це просто таке місце, яке зазнало цілковитої

заглади, — припустив Міллер. — Це цікаво, але користі з цього

аніякої.

— А корисного тут є що?

— Хоч би що знищило це місце, то може бути його залишковий

шмат.

Хвилину вони постояли мовчки. Прохолодний вітер

вечорового Ілуса тріпав на Голденові штани, а на детективові ані

бганки не утворювалось. Голден відчув: угору по спині його

продирає мороз; наїжилися волосинки на його руках.

— Не хочу я оте знаходити, — нарешті мовив він.

— А я, думаєш, хочу? — іронічно мовив Міллер, вимучивши

найприязнішу свою усмішку на обличчі. — Вільна воля в моїй

балачці була, та загула. Але ж саме тут заховані ті ключі. Ти

повинен піти зі мною. Зрештою це має статися, так чи інак.

— Чому ж так?

— Тому, що справжні монстри не зникають, коли ти

заплющиш очі. Бо й тобі треба знати, що сталося тут, — до зарізу

треба! Як і мені.

Вираз Міллерового обличчя все ще був приязний, але й жах

виписався на ньому. Страх, що його розпізнав і Голден. І

перейнявся ним.

— Наомі спочатку. Поки ми не повернемо її, я нікуди не йду.

Міллер кивнув головою і розсипався феєрверком блакитних

світлячків.

Коли він повернувся до бару, Еймос сидів там, чекаючи на

нього.

Здоровило

сидів

самотою

за

столом,

перед

напівспорожненою пляшкою чогось такого, що тхнуло сумішшю

антисептику й диму.

— Оце сиджу та й гадаю, чи вбив ти його після того, як я пішов,

— мовив Еймос, коли Голден сів.

— Маю відчуття, ніби ступаю по такому тонкому канатику, що

годі й розгледіти його, — відказав Голден. Він похитав головою, коли Еймос запропонував йому