Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

зарізяку, тоді що?

— У нас роздмухується ескалація, — сказав Голден. — Є в цьому

і моя вина. Тож я попросив Наомі попрацювати з тим шатлом.

— Диверсія… — завів своєї Мертрі.

— Але я вдався до цього, переконавшись, що ви зробили з

нього бомбу. Ми знов і знов реагуємо на те, що хтось зробив до

нас, мов хлопчаки на майданчику: «Він перший почав!»

— Отже, ви перший розриваєте цей цикл?

— Якщо зможу, — сказав Голден. — Ви задалеко зайшли, Мертрі. Знешкодьте ту шатлобомбу, поверніть мені Наомі.

Пошукаймо способу зупинити ескалацію.

Непевну посмішку на устах Мертрі змінила непевна

насупленість його чола. Він нахилився над своїм столом і

приклав ще одну серветку до ранки на лобі. Відліпив — на

серветці лиш одна багряна цята. Тоді згорнув руки на грудях, цим ніби випадковим рухом підкреслюючи незрушність своєї

позиції. Голден зрозумів: це продумана афектація, що має

справити враження чогось природнього. Його вражали й

хвилювали всі, хто мав такий рівень самовладання й контролю.

— Я діяв і дію в рамках сфери моїх тут повноважень, — сказав

Мертрі. — Захищав і захищаю власність і персонал КЕХ.

— Ви знищили цілий гурт колоністів і викрали мою

заступницю, — відказав Голден, намагаючись витіснити гнів зі

свого голосу, але безуспішно.

— Я вбив менше цих скватерів, ніж вони перебили моїх людей, і всі ті їхні загиблі, перш ніж загинути, завзято кували змову й

здійснювали напади на активи й персонал КЕХ. І це є, як я вже

казав, прямий мій обов’язок.

— А Наомі…

— І я впіймав диверсантку, й затримую її з метою провести

слідство. Тож термін «викрадення» тут не лише неточний, а й

провокативний.

— Ви хочете це роздути, — зітхнув Голден. — І ніяк не можете

відкласти це й дочекатися наступного шансу погіршити

стосунки?

Тепер уже посмішка зігнала насупленість із обличчя

безпекового шефа. Ні це, ні те нічого не означали. Просто різні

маски. Голден спробував уявити відповідники цим маскам у

голові Мертрі — й здригнувся.

— На кожному кроці я робив лише мінімум необхідного, —

сказав безпеківець, усе з тією моторошною своєю посмішкою.

— Ні! — заперечив Голден. — Ви могли забратися звідси. Ви ж

мали «Ізраель». Після того першого нападу на важкий шатл ви

могли забрати всіх своїх людей з поверхні планети й зачекати, поки відбудеться слідство. Якби ви так учинили, скільки людей

досі були б живі-здорові!

— О ні! — потряс Мертрі головою. Він підвівся й опустив руки.

Кожен його рух був повільний, продуманий і ніс загрозу. — Ні, це якраз те, чого ми нізащо не зробимо. Не віддамо ані

сантиметра землі, що нам належить. Хай ці скватери кидаються

супроти нас, аж поки й останній з них розсиплеться на порох, але ми нікуди звідси не підемо. Бо це…

Посмішка на обличчі безпеківця погрізнішала.

— …також є моя робота.

* * *

Дорога від повітки кехівської сек’юриті до своєї кімнати в

громадському центрі була недалека, але пітьма стояла надто вже

тьменна. Дарма що замерехтів блакитний Міллерів ореол — він

не освітлював того, що під ногами. Втім, це було хоч якесь

товариство: втішно все-таки.

— Привіт, старигане! — кинув детективові Голден.

— Нам треба поговорити, — «пожартував» Міллер — і

задоволено усміхнувся. Це вже він схилявся до жартів. Був він

геть як жива людина. Чомусь це лякало Голдена дужче, ніж

коли той був несамовитий.

— Знаю, але я дуже заклопотаний: хочу вберегти цих людей від

перспективи перестріляти одне одного. Чи то, власне, нас.

— І як це відбивається на тобі?

— Жахливо, — визнав Голден. — Допіру я втратив єдину

можливість бодай чимось загрожувати отим.

— Атож: ув’язнення Наомі на їхньому кораблі робить

«Росинанта» нечинним фактором. Груба то була помилка: пускати її на прогулянку біля їхнього корабля.

— Я ж тобі про це нічичирк.

— А що мені: прикинутися, ніби я не сиджу в твоїй макітрі? —

запитав Міллер, здвигнувши плечима по-поясанськи. — То я й

прикинусь неприсутнім, якщо це буде тобі втішно.

— Агей, Міллере! Скажи: що я думаю нині? — запитав