Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

за винятком, можливо, самого пана Деверо: тепер це було його єдиною надією. Він помітив у прем’єровому погляді якесь вагання, змішане з крайнім роздратуванням. Натаніель кахикнув. Він давно пишався своїми зв’язками з головою уряду. Тепер настала пора випробувати їх.

— Дякую, сер, що ви надали мені слово, — почав він. Хлопець намагався говорити невимушено і впевнено, та голос його раз по раз зривався. Сама тільки думка про Дім Переконання — частину Лондонського Тауера, відведену для допиту в’язнів, — змушувала його тремтіти. Еге ж, Бартімеус мав рацію: Натаніелеві дії справді зробили його мішенню для своїх ворогів. Залишилось хіба що одне—відбалакатись.

— Звинувачення пана Дюваля необгрунтовані, — провадив він. — А панна Фаррар, здається мені, трохи перестаралася. Сподіваюся, ще не пізно виправити ту шкоду, якої вони завдали нам.

Він почув, як Джейн Фаррар тихо пирхнула десь поряд. Пан Дюваль заперечливо гаркнув, однак єдиний погляд прем’єр-міністра змусив його замовкнути. Натаніель, уже трохи сміливіше, провадив:

— Моя подорож до Праги ніяк не стосується історії з тією дівчиною, сер. Так, це правда: я вважаю, що більша частина атак, які відбулися в Лондоні, — це робота ґолема. Проте я ще не закінчив розслідувати цю справу. А тим часом я використав цього парубійка, — він кивнув у бік Гірнека, — щоб виманити зрадницю Кіті Джонс з її схованки. Це її давній спільник, і я запідозрив, що вона спробує врятувати його. А опинившись у моїх руках, вона невдовзі розповіла б, де зараз посох, який я потім мав намір передати до ваших рук. Поява вовків панни Фаррар цілком зруйнувала мій задум. Я сподіваюсь, що їй буде винесено сувору догану.

Джейн Фаррар гнівно скрикнула:

— Але ж мої люди вже спіймали дівчину! А ваш демон поніс її геть!

— Авжеж, — Натаніель аж сяяв лагідністю. — Бо ваші люди розірвали б її на шматки. Вони жадали крові. Як би ми тоді відшукали посох?

— Це службовці імперської поліції, підпорядковані безпосередньо панові Дювалю!..

— Отож-бо. Важко навіть уявити жорстокішу та безладнішу організацію, — продовжував свій наступ Натаніель. — Так, сер, я визнаю, що діяв надто потаємно, — запобігливо провадив він, звертаючись до пана Деверо. — Бо я розумів, що це вельми дражлива справа. Ця дівчина вперта й свавільна. Щоб роздобути посох, слід було чинити вкрай обачно. За його повернення я мав намір запропонувати їй відпустити цього парубчака. І боявся, що пан Дюваль — із його звичною незграбністю — може все зіпсувати. Так воно, на жаль, і сталося.

Лють начальника поліції являла собою досить-таки яскраве видовище. Його смагляве обличчя почервоніло, мов буряк, жили на шиї й руках розбухли, наче причальні канати, а нігті— які немовби подовшали за останню хвилину, — глибоко встромились у стіл. Він ледве міг говорити—так його душив гнів.

— Охороно! Хапайте цього клятого хлопчиська! Зараз я візьмуся за нього!

— Не забувайтеся, Генрі, — голос пана Деверо був тихий, та в ньому лунала чітка погроза. — Право судити й милувати в нашім уряді належить мені, й саме я вирішуватиму Мендрейкову долю. Ваші звинувачення мене аж ніяк не переконують. Джоне! — провадив він. — То ця дівчина, Кіті Джонс, зараз перебуває під наглядом вашого демона?

— Так, сер.

Натаніелеве обличчя напружено витяглося. Він ще не вирвався на волю — тінь Колодязя Каяття ще тяжіла над ним. Зараз слід було діяти якнайобачніше.

— Я відіслав її до безпечного місця, де міг би довести свій задум до кінця. Сподіваюся, що вся ця тяганина не зруйнує його.

— То ви збиралися повернути посох мені? — запитав Деверо, скоса спостерігаючи за хлопцем.

— Звичайно, сер! Я сподівався врешті побачити його в урядовій скарбниці! Поряд з Амулетом Самарканда, сер!

Натаніель у чеканні прикусив губу. Авжеж, то був його козир: викравши Амулет, він урятував Деверо життя — й не можна було дозволити, щоб прем’єр-міністр забув про це.

— Можливо, мені й пощастить, сер, — додав він. — Якщо я відведу цього Гірнека до дівчини й пообіцяю безпеку їм обом, то вона, сподіваюсь, поверне мені посох уже за годину.

— А дівчина? Вона залишиться на свободі?

— Ні, сер, — усміхнувся Натаніель. — Тільки-но я отримаю посох, ми зможемо спокійно допитати їх, разом з Гірнеком.

Усмішка хлопця тут-таки згасла, коли Якуб Гірнек копнув його в гомілку.

— Цей хлопчисько — зухвалий брехун! — до пана Дюваля повернулася його колишня впевненість. — Руперте, ви ж не повірите...

— Я прийняв рішення, — прем’єр-міністр подався вперед і стулив пальці дашком. — У минулому Мендрейк уже доводив нам свою цінність і відданість. Отож усі сумніви варто витлумачити на його користь. Повірмо йому на слово. Нехай він принесе посох. Якщо він це зробить, ми пробачимо йому всі потаємні дїї. Якщо ж ні, то я прийму вашу версію, Генрі, і ув’язню Мендрейка в Tаyepi. Вдалий компроміс? Усі задоволені? — він з усміхом оглянув насупленого пана Дюваля й позеленілого зі страху Натаніеля. — От і гаразд. Мендрейк може йти собі. Тут ніби хтось згадував про вечерю? Почнімо з візантійського вина!

Залом промайнув теплий вітерець. Невидимі раби виступили вперед, несучи кришталеві келихи й карафки з вином абрикосового кольору. Джейн Фаррар нахилилась, коли повз її голову пролетів таріль ковбасок із дичини.

— Але ж, сер! Невже ми дозволимо, щоб Мендрейк вирушив туди сам?!

— Еге ж! Із ним треба послати батальйон вояків! — Дюваль сердито відіпхнув запропонований келих. — Це просто глупота — вірити йому!

Натаніель був уже на півдороги до дверей. Почувши це, він хутко озирнувся:

— Сер, ситуація вельми дражлива. Натовп вовкулак погубить усе.

Пан Деверо тим часом куштував вино:

— Смакота! Ці легенькі тони винограду з берегів Мармурового моря... Гадаю, тут ми також знайдемо компроміс. Мендрейк вирушить у супроводі кількох куль-шпигунів — так, щоб ми могли стежити за всіма його пересуваннями. А зараз передайте мені, будь ласка, отой чудовий кускус!

***

Скувавши Якуба Гірнека невидимими магічними кайданами, Натаніель узяв його під лікоть і вивів із залу. Переможцем він себе не відчував. Поки що йому пощастило загнати Дюваля в глухий кут, та якщо він не роздобуде посох — і до того ж найближчим часом, — майбутнє його буде якнайсумнішим. Натаніель розумів, що витратив до останку всю ласку, яку мав до нього прем’єр-міністр, а неприязнь інших міністрів можна було просто-таки відчути на дотик.