Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

— Дозвольте уточнити, сер. Останні кілька днів Джон Мендрейк неодноразово їздив Лондоном з незрозумілою метою. І це — під час кризи, коли всі чарівники мали залишатись у Вестмінстері для отримання наказів. Сьогодні по обіді, коли він знову відбув у невідомому напрямку, ми відрядили за ним кулі-шпигуни. Ми стежили за ним аж до будинку в Східному Лондоні, де він зустрівся зі своїм демоном і цим підозріливим юнаком. Вони зупинилися там, явно на когось чекаючи. Ми вирішили виставити поблизу кількох нічних полісменів. Сьогодні проти ночі поблизу будинку з’явилася дівчина, що прямувала туди. Коли полісмени зупинили її, вона вчинила опір арешту. Дівчина була серйозно озброєна: двоє наших людей загинули, а четверо тяжко поранені під час сутички. Наші полісмени, однак, уже готові були затримати її, коли раптом з’явився демон пана Мендрейка й допоміг підозрюваній утекти. Саме тоді я й вирішила заарештувати пана Мендрейка.

Прем’єр-міністр відсьорбнув води:

— А що то за дівчина?

— Ми вважаємо, сер, що вона — один з членів Спротиву. Та, що вижила після нападу на абатство. Мендрейк, вочевидь, уже деякий час підтримував з нею зв’язок. Саме він допоміг їй уникнути правосуддя. Я вважаю, що найкраще буде винести цю справу на ваш розгляд.

— Так, справді, — чорні очі пана Деверо деякий час вивчали Натаніеля. — А коли ваші люди зупинили дівчину, Ґледстонів посох був у неї?

Джейн Фаррар набундючила губи:

— Ні, сер, посоха в неї не було.

— Дозвольте, сер, я все поясню...

— Ні, Мендрейку, не дозволяю. Ви хочете щось додати, Генрі?

Начальник поліції під час доповіді своєї підлеглої нетерпляче совався в кріслі. Тепер він подався вперед і поклав свої міцні руки на стіл долонями вниз. Він повільно крутив головою, обводячи очима всіх міністрів по черзі.

— У мене, Руперте, давно вже були підозри щодо цього хлопчиська, — почав він. — Ще коли я вперше його побачив, то сказав собі: «Цей Мендрейк напрочуд талановитий і завзятий, але щось у ньому не так — якийсь він потайний». Тож тепер ми знаємо все: до чого він прагнув, як утерся в довіру до бідолашної Джесіки, як вона — попри його юний вік — надала йому відповідальну посаду в Міністерстві внутрішніх справ... Що входило до його обов’язків? Викрити Спротив, знищити його і зробити наші вулиці безпечними для всіх нас. А що відбулося за останні місяці? Спротив дедалі тільки дужчав. Вінцем його терористичної діяльності стало пограбування могили нашого Засновника. А решту їхніх злочинів важко й перелічити: Британський музей, крамниці на Пікаділлі, Національна галерея — всі вони піддалися нападам, а винних і досі не знайдено...

Натаніель у гніві ступив уперед:

— Я вже багато разів казав, що Спротив тут ні до чого...

Аж тут у повітрі перед ним з’явилася зелена драглиста стрічка, яка щільно обкрутилася навколо його голови, боляче стягнувши її й заліпивши рота. Пан Мортенсен опустив руку:

— Будь ласка, Дювалю, далі.

— Дякую, — начальник поліції змахнув руками. — І що ж? Спочатку ми з панною Фаррар вважали, що ця дивовижна смуга невдач — просто наслідок Мендрейкової недосвідченості. Та потім подумали: чи не може це бути чимось більшим? Чи не може цей талановитий і амбітний юнак бути учасником якоїсь серйознішої змови? Ми почали придивлятися до нього. Після зруйнування музею він влаштував оту сумнівну подорож до Праги, де — хоч у тамтешніх його діях зостається чимало непевного — зустрічався з іноземними чарівниками. Еге ж, це просто жах, панно Малбінді! Хтозна, якої шкоди завдав цей хлопчисько, які таємниці він виказав? Відомо тільки, що під час візиту пана Мендрейка було вбито одного з наших кращих празьких шпигунів, людину, яка вірно служила нам стільки років!

Міністри глухо загомоніли. Пан Дюваль затарабанив по столу товстими, наче сосиски, пальцями:

— Мендрейк поширював неймовірні чутки щодо лондонських атак, наголошуючи, що за ними може стояти ґолем — так, панно Малбінді, ви добре розчули: саме ґолем! Хоч як це смішно, він, вочевидь, легко забив баки бідолашній Джесіці й використав побрехеньку про ґолема як привід до своєї празької подорожі. Він повернувся без жодного доказу своїх безглуздих припущень, і невдовзі — як ми щойно чули — був спійманий на зносинах із Спротивом і ворожих діях щодо нашої поліції! Цілком зрозуміло, що він хоче привласнити Ґледстонів посох! Можливо навіть, що саме він і під’юдив зрадників розграбувати могилу! Я пропоную негайно відпровадити пана Мендрейка до Тауера й піддати належному допиту. Ба більше, я беруся взятися за це сам.

Цього разу гомін був схвальним. Пан Деверо стенув плечима. З міністрів лише панна Вайтвел сиділа мовчки, з кам’яним обличчям. Гладкий Фрай, міністр закордонних справ, сказав:

— От і гаразд. Мені цей хлопчисько ніколи не подобався. В нього надто довге волосся й нахабне лице. Які методи ви збираєтеся застосувати, Дювалю?

— Може, Колодязь Каяття? Занурити його туди аж по самісінький ніс, хай повисить так із ніч. Це зазвичай додає зрадникові балакучості, якщо, звичайно, мурени не відкусять йому язик...

Фрай кивнув:

— Так, мурени... До речі, як щодо другої вечері?

Пан Мортенсен подався вперед:

— А Підйомна Лебідка, Дювалю? Теж дуже дієвий спосіб...

— Як на мене, найкраще — це Скорботна Куля. Випробуваний метод...

— А може, по кілька годин того й того?..

— Можна. То я заберу цього мерзотника, Руперте?

Прем’єр-міністр замислено надув щоки, глибше вмостився в кріслі і з ваганням промовив:

— Гадаю, що так, Генрі. Гадаю, що так.

Пан Дюваль ляснув пальцями. З темного кутка виступили четверо нічних полісменів — один за одного кремезніший. Крокуючи в ногу, вони рушили до полоненого: їхній начальник тим часом діставав з-за пояса вузенькі срібні кайданки. На це Натаніель, який і до того вже відчайдушно борсався й вимахував руками, зреагував так бурхливо, що з-під кляпа вирвався приглушений крик. Прем’єр-міністр ніби щось пригадав. Він підняв руку:

— Хвилинку, Генрі. Нехай юнак скаже щось на свій захист.

Начальник поліції нетерпляче насупився:

— Чи варто, Руперте? Стережіться. Це чортеня напрочуд хитре.

— Це вже мені вирішувати, Генрі.

Пан Деверо поглянув на Мортенсена: той знехотя махнув рукою. Драглистий кляп зник з Натаніелевого рота, залишивши по собі гіркий присмак. Хлопець дістав з кишені носовичок і витер з лоба піт.

— Ну, то кажіть! — мовив Дюваль. — І пам’ятайте: ніякої брехні!

Натаніель випроставсь і облизав губи. В очах старших чарівників він бачив лише ненависть,