Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

Коли вони переходили вестибюль, до них підійшла панна Вайтвел. Натаніель непримиренно позирнув на неї, та нічого не сказав. Вона відповіла йому яструбиним поглядом.

— Може, ви й зуміли переконати нашого любого прем’єр-міністра, — хрипко прошепотіла вона, — може, ви й відшукаєте посох, але тепер я знаю, що ви діяли в мене за спиною, роблячи собі кар’єру за мій рахунок. І цього я вам не пробачу. Наше співробітництво скінчилось, і я не бажатиму вам успіху. Можете гнити собі в Дювалевому Тауері — мені байдуже.

Вона хутко подалася геть; її сукня шурхотіла, наче висохле листя. Натаніель кілька секунд дивився їй услід. А потім, помітивши, що Гірнек дивиться на нього з похмурою посмішкою, опанував себе і подав знак кільком шоферам, що чекали виклику на іншому кінці вестибюлю.

Коли автомобіль рушив на північ, біля входу до будівлі з’явились чотири червоні кулі-шпигуни — і мовчки полинули навздогін.

44

Я зрозумів, що й до чого, тільки-но вони з’явилися на сходах. Я побачив це в силуваній усмішці юного Гірнека і в тому, як неохоче він робив кожен крок. Я побачив це в холодному, сталевому обличчі свого хазяїна і в тому, як загрозливо близько тримався він свого полоненого. Ні, Натаніель намагався вдавати, ніби все гаразд, маючи на меті приспати пильність дівчини. Можете назвати це чуттям, але я відразу здогадався, що наші справи зовсім не такі чудові, як він старався переконати її. Звичайно, свідчило про щось і те, що на плечах у Гірнека, стиснувши йому кігтистими лапами горлянку, сидів фоліот. Гірнекові руки було скручено довгим лускатим фоліотовим хвостом, тож хлопець не міг попередити дівчину ні словом, ні подихом, ні порухом. Тонкі пазурі передніх лап простромляли йому щоки, змушуючи без упину всміхатися. До того ж фоліот увесь час шепотів йому щось на вухо, і навряд чи то були якісь приємні дурнички[85].

Проте дівчина нічого цього не помітила. Побачивши на сходах Гірнека, вона тихо зойкнула й мимоволі подалася до нього.

— Будь ласка, панно Джонс, не підходьте! — застеріг мій хазяїн.

Дівчина залишилась на місці, не зводячи очей зі свого приятеля.

— Привіт, Якубе, — сказала вона.

Фоліот трохи розчепив кігті, щоб його полонений міг прохрипіти:

— Привіт, Кіті.

— Ти поранений?

Запанувала мовчанка. Фоліот погрозливо шкрябнув Гірнекову щоку.

— Ні.

Дівчина кволо всміхнулася:

— Я... я прийшла врятувати тебе.

Цього разу юнак у відповідь силувано кивнув. Фоліотові кігті повернулися на місце. Гірнекові губи знову розтяглись у фальшивій усмішці, та я бачив, що хлопець відчайдушно намагається попередити дівчину поглядом.

— Не хвилюйся, Якубе, — твердо промовила дівчина. — Я витягну звідси нас обох.

Еге ж, усе це було дуже зворушливо — просто-таки до сліз, і я бачив, що мій хазяїн не помилився: дівча справді щиро віддане хлопцеві[86]. Натаніель спостерігав за їхньою зустріччю пильно й розважливо.

—Я прийшов до вас із чесною пропозицією, панно Джонс, — почав він, безсоромно брешучи. Фоліот, що сидів на Гірнеко-вій шиї, вирячив очі й нечутно захихотів.

Навіть якби я захотів попередити дівчину про цього фоліота, заговорити з нею зараз — коли мій хазяїн стояв переді мною, — було неможливо[87]. До того ж він тепер був не єдиною проблемою: під стелею я помітив дві червоні кулі. Чарівники здалека спостерігали за нами. Не варто було шукати прикрощів на свою голову. Отож, як і завжди, я немічно стояв збоку й чекав наказів.

— Я прийшов до вас із чесною пропозицією, — повторив мій хазяїн. Він простяг руки[88] долонями вгору—на знак своїх мирних намірів. — Ніхто, крім мене, не знає, що ви тут. Ми самі.

Знову брехня! Кулі-шпигуни над нами кокетливо сховалися за крокви, ніби збентежившись. Фоліот скривив обурену гримасу. Гірнекові очі дивились на дівчину з благанням, проте вона нічого не помічала.

— А вовки? — коротко запитала вона.

— Вовки далеко. Вони, як мені відомо, досі шукають вас, — він легенько всміхнувся. — Навряд чи ви можете вимагати від мене ще якихось доказів моїх добрих намірів. Якби не я, від вас тепер залишилася б купа кісток у завулку.

— Останній раз. коли ми з вами бачилися, ви були не такі ласкаві.

— Так, це правда, — Натаніель церемонно, принаймні так йому здавалося, вклонився. Щоправда, з його розпатланим волоссям і широченними манжетами цей уклін скидався радше на спотикання. — Пробачте, що я тоді так поспішав.

— Ви досі сподіваєтесь заарештувати мене? Як я розумію, ви саме для цього й викрали Якуба.

— Так, я подумав, що це допоможе витягти вас із схованки. Але заарештовувати... це, правду кажучи, залежить від вас. Можливо, ми зуміємо домовитись.

— Далі, будь ласка.

— Та для початку., може, ви голодні? Чи вам потрібна перша допомога? Я бачу, що ви поранені й натомлені. Я можу послати свого раба, — він ляснув пальцями в мій бік, — і він принесе сюди все, що вам завгодно: їжу, тепле вино, прохолодні напої... Тільки попросіть, і все буде зробленої

Дівчина хитнула головою:

— Не потрібна мені ваша чарівна гидота.

— Але ж чогось ви все-таки потребуєте? Перев’язки? Духмяного зілля? Віскі? Бартімеус роздобуде все це негайно — тільки оком моргніть.[89]

— Ні, — відповіла вона з кам’яним обличчям, не слухаючи його облесних слів. — То що ж у вас за пропозиція? Як я розумію, вам потрібен посох?

Почувши це слово, Натаніель перемінився на обличчі. Можливо, його вразила щирість дівчини—чарівники нечасто бувають такі відверті й чесні. Він поволі кивнув:

— Посох у вас?

Його тіло заціпеніло в напруженні. Він навіть не дихав.

— У мене.

— Чи можете ви швидко відшукати його?

— Можу.

Він зітхнув з полегшенням:

— Гаразд, гаразд. То ось вам моя пропозиція. Внизу, на вулиці, чекає автомобіль. Скажіть мені, де зараз посох, і довірте його мені. Тільки-но він опиниться в моїх руках, ви з Прнеком дістанете змогу безпечно виїхати куди захочете — за вашим вибором. Ви матимете в запасі добу. Як я розумію, ви захочете покинути країну — доби вам якраз вистачить, щоб зібратись і виїхати. Подумайте як слід над моїми словами! Для такої невиправної заколотниці, як ви, це напрочуд щедра пропозиція. Інші члени уряду, як ви