Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Голлі коротко кивнула:  

— Можна сказати й так. Я єдина, хто вижив з тієї четвірки агентів, які розслідували Полтергейст у квартирі на Коттон- стріт. Я зуміла вибратись із вікна на горищі, скотилась по даху, натрапила на димар і провисіла на ньому аж до світанку, І увесь цей час навіть не розуміла, жива я чи мертва. Моєму керівникові й двом колегам пощастило менше.  

Сумна, але звична історія... Та поки Голлі розповідала, я відчула, як щось підкрадається до мене ззаду. Я рвучко озирнулась, але нічого не побачила... А обернувшись назад, виявила, що Голлі вже замовкла і дивиться на мене.  

Я трохи помовчала, пригадуючи її розповідь, і нарешті промовила:  

— Еге ж. Сумно.  

— І це все, що ти можеш сказати?  

А чого ж вона хоче? Щоб я взяла її за руку й почала заспокоювати? Така сама історія відбулася колись і зі мною...  

— Пробач. — додала я. — Просто якщо ти працюєш агентом.. . то таке трапляється.  

Запала тиша. Голлі так само дивилась на мене. І нарешті сказала:  

— Після цього мене відсторонили від оперативних завдань. Спершу тимчасово, та мені сподобалася конторська робота, і я зрозуміла, що не хочу повертатись. Тільки не думай, що мені бракує здібностей, Люсі. Деякі навички я забула, проте їх легко пригадати.  

Я стенула плечима. Я ледве слухала Голлі, зосередившись на тому, що відбувається в залі. Бліде непевне світло вуличних ліхтарів проникало крізь вікна й трохи розганяло темряву. Воно було не таке потужне, щоб заглушити н   аші    Таланти, та водночас дозволяло нам обходитися без кишенькових ліхтариків. Голлі відійшла від мене, завернула у вузький прохід між вішаками й тепер ішла, проводячи пальцями по розвішаних на них сорочках.  

А я стояла на місці й озиралась.  

Увесь цей час мене не покидало відчуття тривоги. Зараз воно посилилось, переростаючи майже в страх. Я зрозуміла, що стою нерухомо, дивлячись у пітьму в дальньому кінці зали. Там, за останніми вішаками й касою, було видно високий прямокутний прохід, який вів до ліфтів і схо   дів   . Розгледіти, що там усередині, було неможливо: там бракувало вікон, отже, туди не сягало світло з вулиці. Переді мною була порожнеча — темна й нескінченна.  

— Люсі...  

Моїм обличчям побігли крапельки поту. Я не могла відвести очей від цієї порожнечі.  

Я чула, як шурхотять сорочки під пальцями Голлі. Чула, як десь надворі коротко гавкнув собака, мабуть, загубився. І це було останнє, що я почула, бо мене зусібіч огорнула несподівана крижана тиша — так, ніби вирвалась із того темного проходу в кінці зали. Вона вдарила мене, наче кулаком. Мені стиснуло скроні. Я скривилась, розтулила вуста, та не змогла видати жодного звуку. Мої руки й ноги закам’яніли. Я заціпеніла. наче один із сусідніх манекенів.  

А мої очі так само пронизували темряву...  

Аж тут я помітила, яку ній щось ворушиться.  

З правого боку проходу з'явилася людська постать, яка лізла рачки. Вона була чорніша за морок, що її оточував, і повільними ривками підштовхувала себе вперед. Ці ривки нагадували порухи павука на полюванні, та загалом ця моторошна постать видавалася кволою й жалюгідною. Вона тягла за собою свої тонкі ноги й так низько нахилила голову, що обличчя неможливо було розгледіти.  

Постать перетнула прохід і зникла з лівого боку, в напрямку ліфтів. За нею стрімко линула темна, схожа на товсту линву, смуга, що химерно виблискувала й тремтіла по краях. Спочатку я не зрозуміла, що це таке, та врешті придивилась і побачила. що то павуки. Тисячі павуків лізли мовчки, в одному напрямку — так. ніби були єдиною живою істотою. Тільки-но вони зникли вслід за постаттю, що лізла рачки, заціпеніння відпустило мене, і я зрозуміла, що знову можу поворухнутись.  

Пропала й тиша, яка огортала мене. Я знову почула шурхіт сорочок під пальцями Голлі. Почула, як надворі гавкає бідолашний загублений собака.  

Мої щелепи зводило з болю, вуста були мокрі. Я провела по них пальцями й намацала кров. Заціпенівши з жаху, я прикусила собі язика.