Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

те, що крізь дзеркало можна було зазирнути до Іншого Світу. Щоправда, кожен, хто це робив, відразу помирав, тож наприкінці нашого розслідування ми врешті розбили це дзеркало на друзки, таким речам не повинно бути місця серед людей. Поряд із ним я завжди почувалась хворою, слабкою, роздратованою. Так само, як і зараз...  

— Цього разу це, звичайно, не «кістка й скло», —    провадив череп. —   Це дещо інше, більше й віддаленіше. А відчуття таке саме. Розрив між світами! Послухай мене, Люсі Тут починається дещо моторошне...  

Череп несподівано замовк. Біля мене стояла Голлі Манро. Я й не помітила, як вона підійшла.  

— Чому ти розмовляєш сама з собою, Люсі?  

— Я?   Щ   о ти! Я просто міркувала вголос...  

Таким поясненням можна було обдурити хіба що трирічного малюка, проте аж ніяк не Голлі. Насупившись, вона вже розтулила вуста... аж тут до мене долинув знайомий голос, що кликав нас обох на ім’я. А далі з’явився й сам Локвуд у своєму довгому пальті, з ліхтарем у тонкій блідій руці.  

Тільки тепер я зрозуміла, в якому напруженні провела дві останні години. Зрозуміла, як відчайдушно мені хотілося, щоб він увесь час був поруч. Та ось Локвуд підійшов ближче, й мені стало помітно краще і водночас помітно гірше.  

— Люсі, Голлі! З вами все гаразд? — він усміхався, та я помітила в його очах тривогу. — Колеги хвилюються. От я й вирішив перевірити, що тут у вас діється.  

— Усе гаразд, — відповіла я. —Тільки сила-силенна привидів по всіх кутках.  

—Унизу так само, —Локвуд усміхнувся ще ширше. —Тільки вони поки що не наближаються. Найгірше—це те, що Джордж усе-таки примудрився зірвати листок з того дурнуватого дерева у вестибюлі. Приклеїмо його пізніше. Ейкмер, сподіваюсь, нічого не помітить.  

— Люсі знову чула голоси, — мовила Голлі Манро.  

Я поглянула на неї. Може, я   сама    збиралась розповісти про це Локвудові? Чого вона лізе раніше, ніж треба, ця Голлі? І чому Локвуд так суворо дивиться на мене? Я ж не роблю з цих голосів ніякої таємниці!  

—То правда, Люсі? — перепитав він.  

— Так, — невдоволено пирхнула я. — Хтось двічі окликнув мене на ім’я. Не хвилюйся, я більше не робитиму дурниць. До того ж Голлі поряд, вона за цим   простежить.  

Локвуд довго мовчав, вочевидь, змагаючись із власними сумнівами. І нарешті тихо промовив:  

— Зустрінемось через пів години. Всі разом. Гадаєш, за цей час із тобою все буде добре?  

— Звичайно. — відповіла я трохи сердито, ніби образившись на Локвуда за це його запитання. Насправді, зрозуміло, я нітрохи не сердилась. Просто не була певна, що за цих пів години зі мною   справді    все буде добре. Останні слова черепа налякали мене. Я почувалась пригніченою. Мені постійно кортіло озирнутись, ніби ззаду хтось стежив за мною... проте в цьому я ніяк не могла зізнатися Локвудові, адже поруч стояла Голлі.  

— Гаразд. Тоді до зустрічі, — сказав Локвуд.  

І. як завжди, мовчки зник у темряві.  

Ми з Голлі Манро ще трохи постояли, дивлячись йому вслід, а тоді повернулися до роботи. Ми й так неохоче розмовляли наодинці, а тепер і зовсім замовкли, тільки пошепки повідомляли одна одній про результати наших вимірювань. Нам було тривожно. Я раз по раз оберталась, щоб перевірити. що коїться за моєю спиною.  

Врешті мовчанка стала нестерпною. Я кахикнула:  

— Е-е... Голлі... — те, про що я збиралась у неї спитати, анітрохи не цікавило мене. Просто хотілось якось обірвати це напруження. — Ти згадала про вбивства на Коттон-стріт... Що там сталось? Тобі   добре