Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

  я б задушив и, Заради тебе. Але ти й сама можеш зробити це. Просто зараз. Скажімо, шаликом чи навіть складаним вішаком...  

Я не відповіла нічого. Тут уже з'явилося дещо цікавіше. Температура почала стрімко падати, а далі я помітила ще й тоненькі блідо-зелені ниточки примарного туману, що снувались довкола вішаків та постаментів з манекенами. Ми з Голлі тим часом далі записували свої вимірювання, просуваючись уздовж стійок з футболками й шкарпетками, полиць із домашніми капцями й старечими куфайками. Серед наших записів дедалі більшало нотаток про появу нових прикмет потойбічних сил. зокрема холоду й смороду. Одначе ми помітили й дещо нове.  

Прояви.  

Почались вони з блідих сірих постатей, які увесь час бовваніли в дальньому кінці проходу. У пітьмі вони напрочуд скидались на манекени, й лише тоді, коли одна з цих постатей побокувала, я зненацька зрозуміла, що то не манекен, а привид. Вони не видавали жодного звуку й намагались триматись якомога далі від нас. Ніяких загрозливих намірів з їхнього боку ми з Голлі теж не помітили: вони просто дратували нас своєю присутністю й чисельністю, їх невпинно більшало, поки ми йшли проходом. Коли ж ми дісталися до сходів і зазирнули через перила, то побачили цілий натовп таких постатей, які зирили на нас порожніми очними ямками, що чорніли на їхніх сірих обличчях. Озирнувшись назад, у бік в   ідділ   у чоловічого одягу, я побачила, як такі самі привиди юрмляться в затінку, мовчки й насторожено стежачи за нами.  

Хоча, здається, не зовсім мовчки...  

— Люсі!..  

Той самий голос. Десь удалині до мене обернулась хмарина потойбічної темряви.  

— Черепе! — наважилась прошепотіти я в бік свого рюкзака. Голлі була за кілька кроків попереду від мене, тож я сподівалась, що вона нічого не почує. — Ти чув? Скажи! Тільки без звичайних своїх дурниць, у мене на них немає часу!  

— Голос? Так, чув.  

— Що це за голос? Звідки він мене знає?  

— Утворюється якась сутність. І вона намагається пробитись до тебе.  

— До мене?! — я аж похолола зі страху. — Чому до мене, а не до Голлі? Чи. скажімо, до Кейт Ґодвін, у неї такий самий Талант?  

— Бо   твій. Талант унікальний. Ти сяєш, наче маяк серед ночі й вабиш до себе всі потойбічні сили, —    череп реготнув. —   Як ти гадаєш, чому я увесь час розмовляю з тобою?  

— Зараз нема часу...  

— Послухай-но! —    вів далі череп. —   Якщо ти хочеш усього цього здихатись, то переходь на іншу роботу. Скажімо, до пекарні Робота вдень, біленький фартух у борошні...  

— Який ще. в біса, фартух у борошні?! — розлючено зіпнула я. — Ці тварюки стежать за нами! Скажи мені, хто це такі!  

— Тут багато духів вештається. Дуже багато... Здебільшого млявих. Але є серед них і дужчі, які добре знають, чого вони хочуть. І один з них полює за тобою...  

Я ковтнула слину, туплячись у темряву.  

— До речі в мене є й приємніша новина, —    додав череп. — Я   нарешті зрозумів, що це в тебе за відчуття. Я згадав, де ти чула такий самий шум. «Кістка й скло». Пам'ятаєш? Ось воно, це відчуття...  

«Кістка Й скло»... Так, цього разу він сказав правду. Це нудотне. дратівливе дзижчання я відчувала з першої ж миті, як увійшла до магазину Ейкмерів. І знала, що воно мені знайоме. А тепер   згадала,    звідки.  

Пів року тому ми з Джорджем і Локвудом знайшли на кладовищі Кенсел-Ґрін химерну річ — дзеркало в рамі з кісток, яке мало надзвичайні властивості. Найдивовижнішою з цих властивостей було