Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Чудово. Тоді починаймо. Я вимірюватиму й диктуватиму, а ти записуватимеш, — не звертаючи уваги на шепіт черепа, що досі радив мені скористатись для вбивства різним кухонним начинням, я накреслила в записнику план зали. Потім ми з Голлі вирушили до першої контрольної точки — до кутка, де лежали светри, акуратно складені стосами. Над ними височів манекен у картатій сорочці, вовняному кардигані й камуфляжних штанях. — Отже, температура тут... десять градусів. На потойбічному рівні не видно нічого... і не чутно теж. Ніяких первинних ознак прояву — ні болю, ні холоду... нічого. Це означає, що ти повинна поставити нулики на в   ідп   ов   ідн   их місцях у таблиці... Поставила?  

— Я ж казала тобі, що вмію робити записи, — в   ідп   ові ля Голлі. — І вимірювати, до речі, теж. У мене також є певний Талант. У дитинстві я вчилась на агента-оперативника.  

Я вже поспішала до наступної контрольної точки:  

— Та невже? Чому ж ти облишила навчання? Вир   іши   ла, що це надто небезпечно? Не до твого смаку?  

— Небезпечно — так. Тільки дурні цього не розуміють.  

— Еге ж, еге ж... Тут так само десять градусів.  

Голлі записала температуру й провадила:  

— Я не тому покинула навчання. Просто після отих убивств на Коттон-стріт мене перевели на канцелярську роботу. Може, ти чула про це навіть у тому маленькому містечку на півночі, де провела дитинство?  

— Не таке вже воно й маленьке, — заперечила я. — Звичайне собі місто, яке... — я насторожилась і відвела очі. — Ти чула?  

— Що? Не чула.  

— Ніби голос...  

— І що він казав? Звідки лунав? Ти хочеш, щоб я записала це?  

— Я хочу, щоб ти припинила балачки, — я втупилась у темряву вздовж проходу між вішаками. І не почула нічого, крім напруженого дихання Голлі. Якщо тут і був голос, який покли- ісав мене на ім’я, то тепер він зник.  

Не зводячи з мене очей, Голлі запитала:  

— Люсі, ти ж не підеш на голос, який тебе кличе?  

Я позирнула на неї:  

— Ні, Голлі. Звичайно ж. ні.  

— Чудово. Бо тоді, в панни Вінтерґарден, ти втратила самовладання і...  

— Такого більше не станеться! Та й голос кудись пропав... Може, краще берімося далі до роботи?  

— Гаразд, — просто відповіла вона. — Берімося.  

Ми рушили далі.  

— Я   все чув. —    прошепотів мені на вухо череп. —   І скажу тобі ще одне слово: збивачка для яєць.  

Я хитнула головою й пошепки відповіла:  

—Дурниці. Збивачкою для яєць нікого не вб’єш. І це, до речі, не одне, а три слова.  

— Ні! Якщо постаратись, можна вбити чим завгодно...  

— Тобі краще знати. Тільки я не хочу завдавати їй жодної шкоди. Вона просто..  

— Якби я міг вилізти з цієї склянки, —    пров   ади   в череп, —