Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

одному прусському фельдфебелю: «Вже пора, щоб усе це припинилося, daß det Jesieje üffhört[615]», — як кожен добрий анекдот, заторкує саму суть.

Прусси не люблять добровольців. Їхній потяг до гри сильний, але малорозвинутий; він спрямовується на автоматичну досконалість. Потсдамський парад гвардії мав у собі щось від ілюзіону, що не пройшло повз увагу проникливих подорожніх. Жодного родоводу, небагато дідизни, зате держава і батьківщина. Можливо, саме це визначало їхні тверезі судження у справах влади, якими відзначалися прусси у свої кращі часи. Гітлер мусив звільнити всіх їх з адміністрації і війська, перш ніж перейшов до дій. Від самого початку тут існувала взаємна неприязнь.

Вільгельм II романтичним і майже літературним способом насолоджувався тим острахом, який випромінюють обладунки і зброя, але під час війни він був майже невидимим. Війну він не розумів, його стихією були кінні перегони, морські паради та муштра на Темпельгофському полі. Вальдерзее, Бюло, Мольтке Молодший[616] — у кадрових питаннях, на противагу своєму дідусеві, він мав нещасливу руку. Претензія переходить у фенотип — від буття до видимості.

Цілком імовірно, що врешті він буде реабілітований. Можливо, подібно до Фрідріха Вільгельма IV, він був надто обдарований для свого посту, де важливий не так інтелект, як характер і харизма.

Тут напрошуються порівняння з королем Ґунтером[617] і Гамлетом. Може бути, що колись його сприйматимуть як трагічну постать. Твердження не таке вже й сміливе, адже воно пасує до кожної людини — але майже завжди бракує свого Шекспіра чи принаймні Ґеорґа Бюхнера, щоб винести на світло те, що криється за маскою.

Пруссам закидають не так самі війни, як їхній опір часу та його силі, яка все змінює. Вони були останнім бастіоном у Європі, який чинив найзатятіший опір прогресу. Якщо тільки подумати, що прийшло після них і що ще, можливо, нас чекає, то, напевне, колись їхню недовірливість оцінюватимуть по-іншому.

Книжки й читачі

Серед пам'ятників уявного міста обов'язково має бути один — пам’ятник, який невідомий читач присвятить безіменному авторові на знак вдячності за його Genius, який створив для нього другу і легшу екзистенцію. Принаймні мені здається, що я інтенсивніше жив у книжках, ніж у нашому проміжному часі. Я не так їхав з Ляйпциґа до Галле, як переходив з одного розділу до іншого. У проміжку був нудний такт порогів і рейок, який розділяли телеграфні стовпи, — порожнеча технічного світу. Так було вже у школі, а потім у солдатах — життя з продовженням.

Палац читача існуватиме довше, ніж будь-який інший. Він переживе цілі народи, культури, культи, ба, навіть самі мови. Землетруси й війни не позбавляють його рівноваги, він навіть залишається незворушним під час пожеж у бібліотеках, зокрема таких як Александрійська. Базари, поселення фелахів, колізеї, хмарочоси, країни й острови виростають у ньому й зникають, ніби їх змиває дощ. Дійсність стає зачарованою, сон стає реальністю. Браму до магічного світу відчинено.

Здається, одного разу я вже згадував китайського мандарина, який у черзі злочинців чекав на страту, заглибившись у читання книжки, тоді як попереду тривало відрубування голів. Читач переважно є неуважливим, але не тому, що він не готовий до навколишнього світу, а тому, що сприймає його як менш важливий. Особливо коли навколишній світ стає дешевшим, а те, що він пропонує, втрачає свою вартість.

Роман «Заплутані шляхи» Фонтане[618] глибоко засів у моїй пам'яті. Про окремі деталі з нього я можу розповісти точніше, ніж про той день, коли я почав його читати. То був день, коли Отагський кінний стрілецький полк прибув із Нової Зеландії, аби підкрастися до нас, а ми обстрілювали і підривали один одного. В паузах я повертався до бранденбурзьких озер доби грюндерства.

Тисяча і одна ніч — цей непроминущий дарунок магічного світу для Заходу — я почав читати в дев'ятирічному віці, у червні 1904 року; то був місяць, коли я знайшов цю книжку на столі з подарунками до дня народження від моєї матері. То був чотиритомний переклад Ґустава Вайля[619], в якому я знову і знову знаходив прихисток, ніби в оазі серед пустелі, аж поки перейшов до дванадцятитомного видання Літтманна[620]. Казки залишаються глибоко в пам'яті, так само як і картинки цього пишно ілюстрованого видання. Зараз я знову відчуваю це в Таруданті, марокканському місті, яке, попри близькість до узбережжя, має сильну орієнтальну ауру.

Тисяча і одна ніч: зразок водночас колективного й анонімного авторства. Цей твір міг би бути придуманий демоном — він ніби примарний замок, споруджений за одну ніч. Спадає також на думку перламутр стулки мушлі — церебральний слід, який твердне у веселкових барвах.

Хвороба і демони

Нотатки про халепу Вальтера

Хвороби приходять і минають; вони з'являються і зникають, мов комети, після того як накоїли біди. Такою, наприклад, є малярія, чия влада зараз ослабла, але остаточно ще не подолана. Як хвороба боліт, вона в дефензиві. Лікар Ернст Тоннард тридцять років тому присвятив їй одне дослідження, яке виходило за рамки його фаху.

Великі моровиці подібні до воєн, хоча їх важко окреслити в часі й просторі. Їхні жертви не менш численні, хоча й анонімні. «Безіменне» позначає сили, які важко розпізнати, важко назвати, важко терпіти. Часто вони можуть з'являтися майже непоміченими, як великі політичні держави, проти яких немає ні війська, ні зброї. Малярія припинила хрестові походи, облоги міст, паломництво до Рима. П'ять німецьких кайзерів померли від неї в Італії. Індійцям малярія була відома ще три тисячі років тому як «королева хвороб». Сновидіння, сп'яніння та гарячка пов'язані родинним зв’язком; вони почуваються вдома у болотах. Підвищення температури крові на два, три градуси достатньо для входження в новий світ образів; людина в гарячці поринає у візи, так ніби перед її духом відкрилася завіса. Під чарами спекотних низин життя стає пасивнішим; екзистенція набуває рослинних рис.

Деякі хворі неохоче повертаються до здорового стану. Щодо лотоса, водяної лілеї, яка розквітає на болотах у місячному світлі, то греки гадали,