Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

очевидно, не надто обтяжували Ґаліфе. «Voilà l‘assasin![605]» — так пізніше відрекомендовувався він як воєнний міністр перед палатою. У нього певну роль відіграють мексиканські риси[606], а також спогади про безглузду бійню під Севастополем, що стала прикладом для майбутніх воєн на виснаження. Рошфор[607], який зі своїм часописом «Ліхтар» видавав зразок різкого і неймовірно критичного тижневика, розповідав про небезпечну зустріч із ним. Людина пера вислизнула буквально на волосину від того, хто не стримував своїх ударів. Нетиповою є поведінка Ґаліфе у справі Дрейфуса, яка породила до нього ненависть консерваторів.

Можна сказати, що генерали у XIX сторіччі, за винятком Південної Америки, перебували під наглядом. Монархи або парламенти тримали їх у шорах. Проте вони скрізь процвітали, й не тільки в Африці. Там, де аргументи більше не переконували, від terrible simplificateurs до simplificateurs terribles[608] був лише один крок. Толстой, якому були відомі такі характери з часів війни і миру, звертає на них особливу увагу. Полковник лінійної піхоти, який у вечірньому товаристві причаровує молодого офіцера своєю гуманністю, на ранок жахає його своїм завзяттям, з яким стежить за виконанням тілесного покарання.

Зрозуміло, що разом із кіньми й кавалеристами азартні ігри в їхніх старих формах також вийшли з моди. Батько, який зізнається синові про свій картярський борг, зникає як персонаж зі сторінок роману. Так само й син, який стріляє собі у скроню або миє тарілки в Америці, оскільки грав на чесне слово. «Картярські борги — це борги честі», — вислів, що наробив багато біди, вже не сприймається всерйоз.

За ігровим столом доля знецінюється; та й «чесне слово» знецінилося також. Усе дешевшає тією мірою, якою відкривається доступ для цифр. Неприємних випадків та процесів, які слідували за ними, ще на рубежі століть було більше ніж достатньо.

Потенція і статки

Оборот і капітал

Рухомі гроші створюють розшарування, спокійні гроші — структуру. На це натякає якісна відмінність між механічним примноженням та органічним ростом. Статки не можуть просто створитися через те, що зростає сума на рахунку. З погляду кількості, статки можуть бути невеликими, навіть крихітними, як у якого-небудь мюнхенського пенсіонера перед Першою світовою війною. Їхня вартість криється не в цифрах, а у вільному від будь-якого прискорення дозвіллі, у мирній безпеці, яка його надає. Доклавши до цього певних зусиль, з такого дозвілля можна мати більше задоволення у маленькому садочку, ніж у парку.

Динамічне суспільство якщо й розшаровується, то не за статками, а за тим доходом, над яким маєш владу розпоряджатися. А це, своєю чергою, йде на користь підвищеній активності — розпоряджатися великою кількістю кінських сил, усувати простір засобами телекомунікації, загалом оборотом, на який і націлене інвестування. Сюди ж належить і реклама; значення книжки вимірюють не її вартістю, а величиною накладу.

Варто також звернути увагу на те, що влада, яка полягає в тому, щоб мати щось у своєму розпорядженні, не завжди дістається тим, хто одержав дохід і цього заслужив. Така влада може бути замінена владою адміністрації. Після успішної революції на ранок чекає гірке пробудження. Під час розподілу з'являються інші типи, ніж ті, що воювали на фронті чи боролися на барикадах. В усуненні перших рядів борців криється якась закономірність, можливо, навіть раціональність. Особливо жахним видається цей аспект, коли займатися окремішніми долями, наприклад долями соціальних революціонерів до і після жовтневого перевороту.

Прусси і війна

Частиною легенди про пруссів є уявлення про те, що вони охоче вели війни. Проте прусси радше мають інстинктивний острах перед нею. Порівняно з Людовіком XIV Великий курфюрст Бранденбурзький — нормальний монарх, і Фрідріх є тут блискучим винятком. У свої пізні роки він повертається до цього типу й у народну свідомість увійде як «старий» Фріц, а не як юний у синіх обладунках, як його свого часу бачив Пен[609].

Прусси значно меншою мірою були воїнами, ніж солдатами, фанатиками порядку — порядок мав панувати в економічній і соціальній сфері — й, певна річ, насамперед у військовій, оскільки там порядок конкретизується в синоптичній моделі. Фрідріх Вільгельм І є прапруссом; він репрезентує її аж до ґудзиків. Після того, як він проти волі вплутався в північні чвари Карла XII, він більше не вів жодної війни, хоча добрих нагод для цього йому вистачало.

Прусси не люблять воєн, оскільки не довіряють стихійним силам, що приносять безлад. Вони цінують чіткі рамки: державу як великий господарський двір, порядок на плацу. Крах лінійної тактики був для них катастрофою. При Вальмі, так само як і на Марні, на все впливали й нерви. Nolentem trahunt[610] — існує прихований примус в історії, який проявляється в подіях у вигляді паралічу; Ґете бачив це краще за генералів.

Фрідріх Вільгельм II не був ні солдатом, ні кимось визначним, мав доволі лабільний характер, але й певне тло, як це вдало передано на його портреті пензля Антона Ґраффа. За його правління країна зазнала найбільшого розвитку. Фрідріха Вільгельма II треба було затягувати у війну, як лінивого пса. «Я зразу казав, що так буде», — заявив він ще 1813 року, коли зазнав декілька невдач. Самостійність Йорка[611] спантеличувала його, хоча той вливав у монархію нове життя.

Фрідріх Вільгельм IV згаяв великі шанси як у внутрішньополітичному, так і зовнішньополітичному планах. Сюди належало і так зване «Великонімецьке рішення[612]». Кайзерська корона мала для нього «куревський запах революції».

Вільгельму І його кайзерівський титул нагадував найвищий військовий ранг. Вільгельм І, у часи якого велися тільки щасливі війни і який вважався добрим монархом, демонструє типові риси пруссів: ентузіазм для нього чужий, навіть відразливий. Коли 1864 року переможні полки йшли з трояндами у дулах рушниць, він був обурений; так само й коли 1870 року Гогенлое[613] постав перед ним у шоломі, який під Седаном зачепила куля. Коли після Сен-Пріва[614] він побачив на узбіччі вбитого гусара в червоному однострої, йому спало на думку, що його куртка ще в доброму стані — її можна віддати на склад. Вислів, який приписують