Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

− Сплять? – цікавиться тихо, вкотре дивуючи мене своєю делікатністю.

У відповідь я лише мовчки киваю, дивлячись на нього з-під вій.

− То що, підеш до мене? − схиляє він голову набік. − Навіщо тобі нудьгувати одній? Побачиш, як ми під'їжджатимемо до Етейни. Помилуєшся видом на столицю, яку я готовий покласти до твоїх ніг.

О так, побачу, помилуюся. І себе всім зайвий раз продемонструю. Ні. Краще в дормезі посиджу. Хоча змушена визнати, що частина мене хоче погодитись. І побачити околиці не з віконця дормеза. А ще… знову опинитися в обіймах його демонічності та його пітьми. Дивно, але я, здається, вже скучила за тим відчуттям... спокою та безпеки, яке тільки він вміє мені дарувати. Та все ж таки, це зайве.

− Я не нудьгую. Я думаю, – хитаю головою.

− Про що ж, якщо не секрет? − з усмішкою заглядає мені в очі демон.

– Про вас, – зізнаюся йому чесно, наважившись озвучити свої тривоги. − Я не знаю, чого чекати далі? І чого ви чекаєте від мене? І як мені поводитися? Все так складно. І страшно, − я мимоволі кидаю швидкий погляд на Адлара, що слухає нас, тим самим видаючи, що саме мене так злякало.

Аєдан примружується, схиляється і, торкнувшись пальцем мого підборіддя, змушує подивитися на нього.

− Нічого не бійся, маленька. Те, про що казав мій брат, не твоя проблема, а моя, – запевняє твердо. − Ніхто до тебе навіть підійти не посміє. Обіцяю.

Я це вже чула. Не раз. Від Танрагоса. І нічого доброго така обіцянка мені не принесла. Тільки страждання… і почуття провини перед тими, кого стратили через мене.

– Не треба цього обіцяти… будь ласка. Я… не хочу бути причиною чиєїсь смерті… Знову, – шепочу, заплющивши очі від гіркоти. – Просто… не показуйте мене нікому. Я не відмовляюся від нашої угоди… але прошу вас. Дозвольте мені залишитися в тіні. Сховайте, якщо це можливо. Дайте мені час.

Останню фразу я вимовляю навмисне, нагадуючи йому його власні слова.

З хвилину демон мовчить. І я, не дочекавшись відповіді, несміливо підіймаю на нього очі. І завмираю, знову потрапивши в полон темного погляду. Пронизливого, важкого.

− Я радий, що ти вчишся ділитися зі мною своїми страхами та сумнівами. І радий, що ти більше не боїшся звертатися до мене з проханнями. Не заперечуватиму, що твоє бажання сховатися, м'яко кажучи, не викликає в мені захоплення. Але якщо ти цього так сильно просиш, я згоден. Та тільки на деякий час. Довго приховувати твоє існування я не маю наміру.

− Словами не можу висловити, наскільки я вам вдячна, − посміхаюся зворушено.

Невже він до мене прислухався? Невже погодився? Попри те, що йому не сподобалося моє прохання... У це просто не віриться.

− Можеш висловити і не словами, − погляд Аєдана вмить стає лукавим. І він змушує коня йти ще ближче, майже притискаючись боком до дверцят дормеза. Схиляється до мене. − Мені буде дуже приємно, якщо ти подякуєш мені іншим способом.

І виразно підіймає брову.

О-о-ох. Він чекає від мене поцілунку? Адже я правильно все зрозуміла? Хоче, щоб я поцілувала його? Ось так, у всіх на очах?

Але... що таке простий звичайний поцілунок у порівнянні з тією купою вчинків і поступок, на які цей чоловік пішов для мене?

Нерішуче тягнуся до нього у відповідь під немиготливим поглядом. І, не дозволяючи собі замислитися і почати сумніватися, притискаюся до чоловічих губ своїми.

Щоб уже за хвилину, з полум’яними щоками сховатися за стулкою віконця, відчуваючи, як серце схвильовано гуркоче в грудях. Богиня пресвітла, я це зробила. Поцілувала короля демонів у всіх на очах. Сама. Ох.

− Мені не здалося? Ти щойно цілувалася з Аєданом? – чую сонний і приголомшений голос Торі.

Злякано здригнувшись, я повільно обертаюсь до неї. Червоніючи ще більше. Тепер прийшла моя черга дико бентежитися.

– Я не знала, що… ви не спите, ваша високість? – зауважую обережно, кидаючи виразний погляд на вовченя, що лежить біля стінки. Здається, хлопчик продовжує спати. Але хтозна.

– Спала. Але прокинулася від ваших з королем перешіптувань, – зізнається моя подруга, з розумінням киваючи й сідаючи на лежанці.

– То… ви все чули? − зітхаю я, відчуваючи страшенну незручність. − Вибачте, я не хотіла вас розбудити.

− Чула я далеко не все, а тільки починаючи з твого прохання. І знаєш... Мар, нам, здається, дуже-дуже треба відверто поговорити, як тільки з'явиться така можливість. Мені багато про що хочеться тебе розпитати.

− Так, ви маєте рацію, − киваю згідно. – Поговорити нам справді дуже потрібно.

І не лише про мене. Мені в неї теж багато чого хочеться запитати.