Міхал Шьмеляк - Вники, Міхал Шьмеляк

– Нещодавно хтось сказав мені, що треба мати відповідний момент на правду. Дякую, тим більше, що ти ризикуєш заради мене.

– Я в цьому зацікавлений. Своїх дітей у мене не буде, тож можу тільки сподіватися, що мені на

старість подадуть склянку води.

– Народжу одного спеціально для цієї цілі.

– Угода.

– Ще раз дякую.

– Я в'їжджаю до тунелю, — сказав Кацпер і поклав трубку.

Косма зітхнув, побачивши, що бургер вистиг. І це все, якщо казати про зміну харчових звичок. Проте

з'їв усе, навіть холодне було дуже смачне. Запив кока-колою, хоча кожного разу обіцяв собі відмовитися від

неї назавжди.

Що робити? Маючи цю інформацію, чи міг він змінити ситуацію? Якби він знав про все це раніше, то

вчора б просто налякав Марека. Але чи спрацює хоч щось для такого психопата, людини з давно же

перебитим моральним хребтом? Сумнівно. Його присутність лише підтвердила теорію про охоронну

програму церковників. Через тиждень Марека переведуть на нову парафію, швидше за все, під зміненим

прізвищем. І справа закрита!

Косма сів у машину, гори виднілися вдалині, темне небо праворуч час від часу відкидало яскраві

відблиски далекої грози. Добре, що свято відбулося вчора, сьогодні б погода зіпсувала все задоволення.

Він вирушив автостоянкою, напевно, більшою за всі Вники, відносно порожньою, сьогодні не було

торгівлі, працювали лише ресторани та кінотеатри. Загубившись у пофарбованих білим провулках, він

нарешті знайшов дорогу назад на шосе, коли задзвонив телефон. На дисплеї "форда" з'явився іноземний

номер. Цікаво, хто його турбував у вихідний день.

– Косма Ейхерст, – відповів він.

Ніхто не відповів. В динамікові автомобіля чути було лише тріск і шипіння, наче старе радіо.

– Алло! – кинув Косма. Це був його робочий номер, який багато хто мав, можливо, хтось потребував

допомоги і дзвонив йому замість 112.

– Алло, — повторив він.

– Пан виїхав. – нарешті хтось заговорив.

– Виїхав?

– З Вникув. Пан поїхав.

Косма вже здогадувався, кому належить голос. У ньому була нотка якоїсь зухвалості, саме така, яка

відчувалася в голосі таємничого чоловіка, який з’являвся вранці біля стіни цвинтаря.

– Правильно. Поїхав. Щось трапилося?

– Не попрощавшись?

– Будь ласка, вибачте мене, я не був у Вниках сьогодні вранці.

– Пан виїхав, а тут Ісус Христос зійшов з хреста, – сказав чоловік і поклав трубку.

Косма одразу зупинив машину. Телефон пропищав, що надійшло нове повідомлення. Відправником

був той самий номер, з якого щойно телефонував чоловік.

Тексту не було, лише фото. Воно було розмитим, темним, але не залишало жодних сумнівів. Це був

хрест із церкви у Вниках. Порожній. А під ним лежали три цвяхи.

128

  

Ми не звертаємо на це уваги, але більшість проривних моментів у нашому житті сповіщаємо всьому

світу криками. Ми кричимо, коли народжуємося, коли ми діти, кричимо, коли граємо, кричимо, коли здаємо

іспит на атестат зрілості, коли Польща забиває гол на чемпіонаті світу, коли ми виграємо в лотерею. Це

закодовано глибоко в нас, рев перемоги, попередження, гніву, а іноді і поразки. Сильні почуття повинні

вийти назовні, як позитивні, так і негативні.

Косма голосно вимовив "курва мать" і вдарив рукою по керму. Це сталося після того, як він

безуспішно намагався передзвонити на номер загадкового чоловіка. Той просто вимкнув телефон, і всі

спроби були марними.

Чи було це жартом? Тип просто міг його накручувати. Крім того, а на що він розраховував? Що

Косма поверне і помчить до Вників, щоб побачити пустий хрест?

Майя! Так, це була його перша думка. Подзвонив їй, може дівчина поїхала за чимось до Вників, а як

ні, то вона недалеко, може під'їхати, радше задовольнити його цікавість, аніж заспокоїти совість. Проте

Майя не відповідала, і як на зло – як у жартівника з кладовища – її телефон був просто вимкнений.

Холера ясна, він роздавав візитки наліво і направо, а от номера телефону ні від кого не взяв, ні від

пароха, ні від Марека, ні, наприклад, від Шрама. В останній день він навіть подружився з костельним, але

теж проігнорував це. От зараз і має за своє, але, з іншого боку, він не планував повертатися у Вники, нащо

йому потрібна була адресна база мешканців.

Він витяг заначку від дядька Мар’яна. Вона трохи схудла за тиждень слідства, він платив переважно

своїми грошима, але там був папірець із адресою та телефоном помешкання, тобто помешкання Ядвіги

Валясяк. Стаціонарний номер. Він подзвонив, але після трьох спроб отримав лише сигнал. Зрештою, Валясякова могла бути вдома у подруги або просто дрімати на лавці перед будинком.

Залишився тільки Каміль Сікорський. Він набрав номер свого приятеля, той досить швидко відповів.

– Не знаю, нічого не чув, я людина зайнята, – привітався Синиця.

– Синиця, ось що, я вже виїхав, я у Вроцлаві, а у Вниках треба щось перевірити.

– Добре, Космику, навіть дуже добре, але я в Празі з... ну, байдуже, з ким.

– Де?

– Прага, Чехія, таке велике місто, навіть гарне. Погода заєбиста, тож ми пішли оглядати пам’ятки та