Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— А ось і слід боротьби, — сказав Тео, підійшовши до тіла ближче.

Він присів і відхилив довгі сиві пасма, що прикривали муміфіковане обличчя. У якийсь момент у світлі ліхтаря блиснула сережка. Він поглянув на золоту прикрасу, потім знову на обличчя жінки і вражено прошепотів:

— Не може бути...

— Що? — перепитав Мілан. Чоловіки з ферми між тим пройшли трохи далі і у кількох метрах виявили двері.

— Такі сережки були в лікарки, яка завжди мене обстежувала і проводила тестування. Вона вже тоді була далеко не юною...

— Може, це її донька чи онука, що отримала прикраси у спадок? — припустив Мілан.

Тео поглянув на нього знизу вгору.

— Або вона також носій якогось типу вірусу, — сказавши це, він обережно перевірив нагрудні кишені її халату — вони виявилися порожніми, тоді він розгорнув незастібнуті поли й побачив на шиї шнурок з бейджем. Подивився на нього, потім поправив ліхтар на чолі і ще раз вгледівся у напис. — Агнешка Кубіяк, «вірусолог», — прочитав тихо й питально поглянув на Мілана.

— Знайоме ім’я... — насуплено пробурмотів той собі під носа. — А що раніше було на її бейджі?

— Вона ніколи його не носила, і мене особливо не цікаво її ім’я, адже рідко яка зустріч із нею минала без болю. Це все якийсь сюр, — Тео видихнув і потер перенісся.

— Може, таки онука? Є ж у людей традиції називати новонароджених на честь предків, — невпевнено сказав Мілан.

— Що тут у вас? — до них підійшов стрілець.

— Жінка-лікар, — повідомив Тео, знявши з її шиї бейдж і сховавши його до кишені, де лежав і знайдений ним раніше, на ім’я Абхая Басу.

Він поглянув на Мілана, той його не поправив, а значить, погодився поки що не оголошувати, кого вони знайшли.

Інший чоловік з ферми посмикав двері.

— Заблоковані. Стрілятимемо? — запитав, обернувшись до решти.

— Не сьогодні. Гадаю, нам вже час повертатися, — похмуро відповів Мілан.

— А що робити з тілом? Заберемо? — запитав Тео.

Пам’ятаючи про свою останню розмову із Софією, хотів додати, що, якщо у неї перший тип, то є шанс, що вона оживе при зануренні у воду, проте промовчав.

— Ми зараз не зможемо її нормально перевезти, поламаємо. Краще лишити й повернутися пізніше з ношами й пакетом. Вона пробула тут сім років, кілька днів ні на що вже не вплинуть. На цьому екскурсія завершена. Повертаємося. Доля Долини зараз вирішується нагорі. Ходімо, — сказав Мілан і впевнено покрокував у зворотному напрямку.

— Може, хоча б вийняти з неї цю залізяку? — запропонував стрілець, взявшись рукою на верхів’я труби. — Якось це неправильно.

— Якщо хочеш, — буркнув Мілан, не обернувшись, а той, згрупувавшись, спробував смикнути. — Міцно застрягла, ану, допоможіть.

За допомогою ще одного церковника й Тео трубу витягли. Після її вилучення тіло жінки так і лишилося сидіти. Чоловіки пішли наздоганяти Мілана, а Тео ще постояв біля неї, вагаючись, чи покласти її, чи лишити як є. Вирішив нічого не робити.

— Ми скоро повернемося, — сказав уголос, ніби вона могла його почути, і пішов за іншими.

Дорогою до Дельти всі мовчали. Тільки коли вже залетіли до міста, Мілан обернувся на церковників:

— Не летіть за тілом без мене, добре?

— Та добре, справа ж нетермінова, — погодилися ті.

— Саме так. Зараз треба вирішити питання з Річковим портом, а потім продовжимо: підготуємо транспорт, зброю, візьмемо більше людей... Там далі можуть бути ще тіла. Не хочу пропустити таку пригоду, без мене не їдьте.

— Домовилися.

— О, нас вже зустрічають, — посміхнувся Мілан, побачивши Оріона внизу на порозі церкви «Семи див». — Зорян прилетів? — запитав, вийшовши з машини й роззирнувшись, — не бачу його шкарабайки.

— Так, і нещодавно кудись поїхав з Лялечкою.

— Розминулися...

— Мабуть, на очисні, — припустив Тео, підійшовши до них, — вона ж хотіла замінити руки.

— Мабуть. Він дістав з неї чіп? — запитав Мілан в Оріона.

— Так.

— А вона замовила бджіл?

— Так. Прибуття перших двох партій на склад поліції Північної брами очікується завтра вранці. Звідти Лялечка планує переслати їх до Східної брами. Тобто, якщо все вийде за планом, то післязавтра бджоли будуть в Річковому порту.

— Довго... — Мілан потер перенісся.

— Може, завтра за ними злітати? — запропонував Тео.

— Злітати? — обернувшись до нього, перепитав Мілан.

— Ну а що? Лялечка могла б, наприклад, дроїдом винести нам вантаж, а ми б його забрали та й полетіли. Чи до Північної брами так просто не пускають? — Тео обвів Мілана й Оріона питальним поглядом.

— Членів нашої церкви і пускають, і випускають, а от тобі там краще не з’являтися: пристрелять, — відповів Оріон.

— А як швидко туди можна долетіти?

— Якщо не стримуватися, то годин за чотири-п’ять можна бути на місці, — відповів Мілан. — Але за умови, якщо Лялечка скаже, що це реально.

— То полетіли до неї й запитаємо! — Тео махнув рукою й пішов до машини, з якої саме вийшли двоє церковників.

— Знаєш, щось мене починає лякати твоя швидкість генерації нових ідей, — пробурчав Мілан йому в спину, а потім звернувся до чоловіків, які літали з ними на станцію. — Зачекайте нас тут, ми повернемося й полетимо всі разом на ферму.

У машині Тео дістав з кишені бейдж лікарки. З фото на нього дивилася та сама жінка, яку він пам’ятав. Це точно була вона. Не юна, проте гарна й доглянута для свого віку. Красива. Коли він читав інформацію про професорку Кубіяк, якій належала ідея створення вірусу екстремофілів, там були її фото, але зроблені з інших ракурсів, на них вона була молодшою, з іншою зачіскою... І тоді схожості він не помітив. Якщо це дійсно вона, то вірус винайдено значно раніше, ніж вважається, і її смерть від витоку газу — вистава. Щоб таке провернути, одного везіння мало... слід мати могутніх покровителів.

— Є ідеї стосовно станції? — запитав Мілан, сівши за кермо.