Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

то — боронь Боже! От сьогодні у мене в блоці жінки колотнечу затіяли. Як почали обзиватися та сміттям жбурлятися. Жіночий комітет не впорався, до мене прибіг. Хотіли, аби я там бійку припинив. А я й кажу: це жінки винні, це ваша жіноча справа, от самі й припиняйте. Наш комітет не ув’язується в бої гнилицями.

Гастон кивнув:

— Ви правильно вчинили,— мовив він.

Тепер спустилася пітьма, і в міру того, як темрява густішала, здавалося, що струнний оркестр репетирує дедалі голосніше. Замиготіли вогні, чоловіки подивилися, чи міцно скріплені дроти на танцювальному майданчику. Діти юрмилися непрохідною зграйкою біля музикантів. Хлопчик з гітарою співав «Закутній блюз»[28], обережно випробовуючи акорди для себе, а на другому приспіві до мелодії приєдналися три гармоніки і скрипка. Від наметів до майданчика стікався народ: чоловіки в чистих синіх комбінезонах з грубої бавовняної тканини і жінки у фарбованих сукнях з прядива. Усі наблизилися до майданчика і непорушно стали в спокійному очікуванні, з напружено-замисленими обличчями, осяяними електрикою.

Уся територія була огороджена високим дротяним парканом, а вздовж загороди через кожні п’ятдесят футів на траві, вичікуючи, сиділи охоронці.

Почали з’їжджатися гості на автівках: дрібні фермери з родинами, мігранти з інших таборів. І коли кожен гість проходив у ворота, то називав ім’я того поселенця з табору, що запросив його.

Струнний оркестр заграв танок — тепер уже гучно, бо репетиція скінчилася. Біля наметів сиділи святенники, і на їхніх обличчях застигли нетерпимість і презирство. Вони ні з ким не розмовляли, а вишукували гріх, і в їхніх обличчях читалося засудження всього дійства.

У наметі Джоудів Руті з Вінфілдом нашвидку проковтнули свій немудрий обід, а потім попрямували на майданчик. Мати покликала їх назад, схопила кожного за підборіддя, відкинула їм лиця й уважно роздивилася ніздрі, смикнула за вуха і обстежила їх, а потім відіслала до санітарної частини, щоб діти знову вимили руки. Руті з Вінфілдом пробовталися біля входу до вмивальні, а далі майнули на майданчик, щоб змішатися з натовпом дітей, скупченим біля музикантів.

Ел скінчив вечеряти і півгодини голився Томовим лезом. На Елі були вовняний костюм в обтяжку і смугаста сорочка; хлопець умився та змочив водою своє пряме волосся, щоб гладко його зачесати. І, знайшовши мить, коли у вмивальні нікого не лишилося, він чарівливо всміхнувся собі в дзеркало та обернувся, щоб побачити свій усміх у профіль. Застебнув пурпурові нарукавники і вдягнув піджак в обтяжку, протер жовті черевики уривком туалетного паперу. Хтось зайшов у душову, і Ел швидко рушив на майданчик, шукаючи дівчат по дорозі. Біля танцювального майданчика він помітив симпатичну білявку, яка сиділа перед наметом. Ел став боком і відсунув борт піджака, щоб було видно сорочку.

— Підеш сьо’дні на танці? — спитав він.

Дівчина відвела погляд і не відповіла.

— Що, не можу з тобою поговорити? Як щодо танців? — І додав безтурботним тоном: — Я вмію вальс.

Дівчина соромливо подивилася на Ела й озвалася:

— Теж мені диво — усі вальс уміють.

— Та зі мною не зрівняються,— сказав Ел.

Заграла музика, і він став притупувати в такт.

— Ходімо,— сказав Ел.

З намету висунулася голова товстої жінки; незнайомка похмуро подивилася на Ела.

— Проходь мимо,— гнівно сказала жінка.— Ця дівчина засватана. Вона ось-ось побереться, скоро чоловік приїде.

Ел хвацько підморгнув дівчині й попрямував далі, притупуючи в такт, погойдуючи плечима і розмахуючи руками. А дівчина невідривно дивилася йому вслід.

Батько відсунув тарілку і підвівся.

— Давай, Джоне,— сказав він і пояснив матері: — Нам тре’ з деким переговорити про роботу.

Татко з дядьком Джоном вирушили до будинку управителя.

Том підчистив на своїй тарілці скибочкою хліба соус до печені та доїв шматок. Потім простягнув тарілку нені, й та занурила миску у відро з гарячою водою, вимила й подала Ружі Шаронській, щоб та витерла.

— На танці підеш? — спитала мати.

— Аякже,— відповів Том.— Я ж тепер у комітеті. Тре’ за деким придивитись.

— Уже в комітеті? — мовила мати.— Певно, це тому, що ти роботу знайшов.

Ружа Шаронська повернулася, щоб поставити тарілку. Том указав на сестру.

— Боже мій, от погладшала,— сказав він.

Ружа Шаронська зашарілася та взяла іншу тарілку від нені.

— Що є, то є,— підтвердила мати.

— І все ліпшою на вроду стає,— провадив Том.

Молодиця зашарілася ще густіше та опустила голову.

— Припини,— тихо сказала Ружа.

— Ну аякже,— мовила мати.— При надії жінка завше гарнішає.

Том засміявся.

— Якщо й далі так надиматиметься, доведеться їй черевце на тачці возити.

— Та годі вже,— не витримала Ружа Шаронська і сховалася в наметі, подалі від очей. Мати всміхнулася:

— Чо’ це ти її дражниш.

— А вона це полюбляє,— сказав Том.

— Та знаю, що полюбляє, а все ж таки не турбуй її. Вона все за Конні побивається.

— Ну, пора їй викинути його з голови. Він, мабуть, зара’ в науку пішов, у президенти Сполучених Штатів готується.

— Не турбуй її,— повторила мати.— Нелегко їй усе переживати.

До них підійшов Віллі Ітон, усміхнувся й спитав:

— Ти Том Джоуд?

— Еге.

— Ну, я голова комітету. Ти нам потрібен. Мені про тебе розказали.

— Звісно, візьму участь,— відповів Том.— А це — моя мама.

— Вітаю,— сказав Віллі.— Радий знайомству.

Він провадив:

— Поставлю тебе на воротях, а потім переведу на майданчик. Хочу гостей перевірити, хто є хто, спробуємо викрити. Ти будеш з напарником. А потім хочу, аби ти потанцював і дививсь обома.

— Так! Усе зроблю,— відповів Том.

Мати спитала боязко:

— Щось недобре затівається?

— Ні, мем,— відповів Віллі.— Нічо’ недоброго.

— Та нічо’ такого,— підхопив Том.— Ну гаразд, пішов я. Побачимося на танцях, ма’.

Двоє молодиків швидко рушили до головного входу. Мати поставила вимитий посуд на ящик.

— Виходь,— покликала вона і, коли відповіді не почулося, повторила: — Руже, ти не вийдеш?

Молодиця вийшла з намету й продовжила витирати посуд.

— Том просто тебе під’юджує.

— Та знаю. Нехай; але просто терпіти не можу, коли на мене інші видивляються.

— Ну, цьому нічим не зарадиш. Людям тре’ дивитись. Але ж людям приємно бачити молоду в тяжі — це їх начебто звеселяє, радість просту дає. А ти хіба не підеш на танці?

— Я х’тіла... але ще не знаю. Як хочу, аби Конні повернувся... ліпше тут буду.— Її голос погучнішав: —