Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

Мати пильно глянула на неї.

— Знаю,— сказала вона.— Але, Руже Шаронська, не ганьби своєї сім’ї.

— Я й не збираюся, ма’.

— От і не ганьби нас. На нас і так стільки всьо’о звалилося, не до ганьби.

Вуста молодиці затремтіли.

— Я не піду на танці. Не можу я... ма’... поможіть мені!

Вона важко опустилась і затулила голову руками.

Мати витерла руки об кухонний рушник, присіла навпочіпки і провела долонями по волоссю Ружі Шаронської.

— Ти хороша дівчинка,— сказала мати.— Завше була хорошою дівчинкою. Я подбаю за тебе. Не переймайся.— І продовжила жвавим тоном: — Зна’ш, як ми зробимо? Підемо на танці, сядемо й дивитимемось. А як хто тебе на танець запросить, скажу, що ти слаба. Скажу, що зле тобі. А ти музику послуха’ш і все таке.

Ружа Шаронська підняла голову.

— І танцювати мені не дозволиш?

— Ні, не дозволю.

— І не давай нікому до мене торкатись.

— Ні, не дам.

Молодиця зітхнула. Вона розпачливо промовила:

— Не знаю я, що робити, ма’. Просто не знаю. Не знаю.

Мати погладила їй коліно.

— Послухай,— сказала вона.— Подивись на мене. Ось що я скажу. Мине час — і не так погано буде. Мине час. Так, це правда. А тепер ходімо. Підемо вмиємось, у найкраще вберемось і сядемо на майданчику на танці дивитися.

Вона повела Ружу Шаронську до санітарної частини.

Батько й дядько Джон сиділи з іншими чоловіками на ґанку офісу.

— Ми сьо’дні мало роботу не дістали,— сказав батько.— Просто трішки спізнилися. Щойно її двоє перехопили. Ну, сер, і кумедія була. Отой бос, який наймав, каже: «Ми щойно двох по четвертаку взяли. А так можемо за двадцять центів наймати. За двадцять скільки завгодно візьмемо. Їдьте в табір, перекажіть, що ми багато робітників за двадцять візьмемо».

Чоловік, який сидів навпочіпки, нервово поворухнувся. А його широкоплечий сусід з обличчям, схованим у тіні чорного капелюха, ляснув долонею по коліну.

— Знаю я, що це таке, чорт забирай! — викрикнув він.— Мерзотники вони, ось хто. Голодних наберуть. Ви своїх кревняків не прогодуєте на двадцять центів за годину, але погодитеся, нічого не вдієш. Вони вас у пазурі загарбали. Роботу як з аукціону продають. Ісусе, та вони скоро змусять нас самих платити, аби ми роботу дістали.

— Ми б на неї погодилися,— сказав батько.— У нас роботи ніякої не було. Ми, звісно, погодилися б, але там сті’ки людей було і так злісно на нас позирали, що ми швиденько пішли.

Чорнокапелюшний мовив:

— Як почнеш думати — аж голова макітриться. Я от на одного працював, так він досі врожай зібрати не може. Ціна за збирання як на дріжджах росте, ніяк він не збере, уже й руки опустив.

— Здається мені...— почав був батько і замовк. Усі навколо нього мовчали.— Ну... я просто подумав... от якби мені акр землі. Ну, моя жінка — вона могла б там трохи овочів вирощувати, пару свиней завела б, курей трохи. А ми б могли роботу знайти десь, вернули б потім. Діти б до школи пішли. Ніде таких шкіл, як отут-о, не бачив.

— Не такі вже наші діти щасливі в оцих школах,— сказав чорнокапелюшний.

— Чого? Тут школи такі файні.

— Ну, наші діти босі, а їхні — у шкарпетках, у штанцях франтівських, усіх обзивають «окі». Ось малий мій пішов до школи. І щодня з кимось колотився. От молодець. Справжній мужик росте. Щодня битися доводилося. Додому приходжу — а одежа на ньому роздерта, з носа крівця тече. А мати його шмагає. Ну, я її змусив облишити. Нащо його духопелити — він, біднесенький, і так б’ється щодня, і б’ють його. Ісусе! А він декому з отих діточок надавав — тим, у гарненьких шкарпетках, сучим дітям. Не знаю. Не знаю.

Батько знову завів своєї:

— Ну що ж у біса робитиму? Ми на безгрошів’ї. Один з моїх синів знайшов роботу, але вона нас не прогодує. Погоджуся на двадцять центів. Доведеться.

Чорнокапелюшний підняв голову, показавши щетинисте підборіддя й витягнуту шию, кошлату, наче вкриту хутром.

— Еге! — гірко промовив він.— Ти погодишся. А я за четвертак роблю. Ти займеш моє місце за двадцять центів. А коли я геть зголоднію, то й на п’ятнадцять погоджуся. Так! Ну йди, наймайся.

— А як мені, в чорта, робити? — перепитав батько.— Не можу ж я голодувати, аби тобі четвертак платили.

Чорнокапелюшний знов опустив голову, сховавши підборіддя в тіні.

— Не знаю,— мовив він.— Просто не знаю. Горбатишся як проклятий на роботі по дванадцять годин на добу, усе одно голодуєш, ще й метикуєш, як прожити. Малий мій ніколи досита не їсть. Не можу я всякчас думати, чорт забирай! Так з глузду з’їдеш.

Інші люди, які сиділи навколо, нервово заворушилися.

Том стояв біля воріт і спостерігав за людьми, які йшли на танці. Прожектор осявав їхні обличчя. Віллі Ітон сказав:

— Тут треба на обидва ока дивитися. Я послав по Джула Вітелу. Він наполовину черокі. Гарний хлопець. Невідривно пильнуй. Може, кого помітиш.

— О’кей,— сказав Том.

Він спостерігав за фермерськими родинами; на вечірку йшли дівчата з заплетеними косами і хлопці, причепурені для танців. До Тома наблизився Джул і став поряд.

— Я з тобою,— сказав він.

Том поглянув на яструбиний ніс, високі смагляві вилиці та гостре вузьке підборіддя.

— Вони кажуть, ти наполовину індіянин. По-моєму, ти чистий індіянин.

— Ні,— сказав Джул.— Я напівкровка. От якби я був чистокровним, то був би в резервації. Там деякі чистокровні нівроку влаштувалися.

— Поглянь, людей скільки,— мовив Том.

Гості проходили у ворота: фермерські родини, мігранти з таборів, розташованих на узбіччях. Діти намагалися скинути пута послуху, і батьки ледь стримували своїх чад.

— Ну й чудасія в нас із цими танцями,— сказав Джул.— Народ нічого не заробляє, за душею не має, але пишається, бо може приятелів на танці запросити. І люди за ці танці поважають. От був один хлопець на маленькій фермі — я в нього працював. І він сюди приїхав на танці. Я запросив, от він і приїхав. Так він каже: «Настільки у вас танці чудові на всю округу та пристойні, що можна до вас і дочку, і жінку». Ей! Диви.

У ворота пройшло троє чоловіків — молодих робітників у джинсах.