Володимир Худенко - Olya_#1

пасти боками, а його коротенькі загнуті крильця заледве не репались од напханого туди озброєння. Мануела оббігла човник, і той одразу повернув до неї чорну тупоносу морду, коротко замигтів проблисковими маячками на кінчиках загнутих крилят…

— Маємо роботу! — весело окликнула вона човник і плеснула кігтястою рукавичкою костюма по його тупоносій морді.

Коло лазу в десантний відсік, розслаблено обіпершись спиною об загнутий край крила, склавши руки на грудях та схрестивши ноги, стояв той-таки Кайл Доусон. Лейтенант-десантник був у такому ж, як і у Олі з Мануелою, бронескафандрі, — прожилки на його зовнішній мускулатурі мляво проблискували перламутровим.

І, як виявилось, це був той самий хлопчина, що цього ж дня поздоровкався з Олею в казармах десантників, уживши щодо неї оте напівжартівливе армійське «док». Насправді Оля вже кілька разів перетиналась із ним на кораблі, і всякий раз він із нею так само привітно і дещо поблажливо вітався, але знайомими вони не були.

Оля окинула поглядом хлопчину, і він дійсно видався їй цілком собі красивим. Він усміхався якоюсь особливо невимушеною посмішкою, риси обличчя мав витончені, чимось навіть невловимо «дівчачі», не коротке й не довге пшеничне волосся було мило розтріпаним, примружений погляд сіро-зелених очей світився легкою лукавинкою…

Одначе до отих розхвалювань Мануели всі ці подробиці якось не відклались у Олиній голові — вона просто не помічала хлопчину і, відповідно, не запам’ятала.

— Док… — кивнув їм хлопчина і, відштовхнувшись від загнутої кінцівки крила, жартівливо віддав Олі честь, приклавши два пальці до скроні — точно як вона йому вранці.

Оля легенько відштовхнулась від землі і злетіла до нього на крило Ембраера — граві-наколінники компенсували штучне тяжіння, і вона м’яко приземлилась підошвами на м’яку «грибкову» обшивку, не відчувши навіть найменшого поштовху…

— Лейтенант Кайл Доусон, — десантник простягнув Олі п’ятірню в кігтястій рукавичці. — Я і мої бешкетниці у вашому розпорядженні, міс Рушді.

— Ольга, — легко всміхнувшись, кивнула Оля і потисла його руку.

— Кайл, — повторив той усміх десантник.

— Всі на борт! — бадьоро верескнула внизу Мануела і полізла в кабіну.

— Ходімте, — зітхнув Кайл. — Познайомлю вас із командою.

Оля прослідувала за ним у десантний відсік, і люк заліпився за її спиною.

У тісненькому, залитому матовим сяйвом відсіку сиділи в кріслах-капсулах четверо дівчат — вони тут же скинули з себе широкі захисні ремінці, скочили з місць, виструнчились…

— Сержант Єва Мартінес — гроза всіх терористів, піратів, контрабандистів та решти нікчемних вилупків!.. — весело протараторив Кайл. — Мій перший заступник та духівник.

Він вказав на одну з дівчат, і та всміхнулась, напрочуд мило почервонівши.

А Кайл тут же додав, немовби до самої Олі:

— Кавалер відзнаки «Чарівлива усмішка космодесанту — 2352», прошу зауважити… Миттєво обеззброює особовий склад противника!..

Дівчина зашарілась іще дужче, а Кайл легенько плеснув її по обтягнутому зовнішньою мускулатурою плечу.

— Всіляко рекомендую.

Сержант дійсно мала якусь напрочуд милу усмішку та й взагалі лице — в ньому було щось доброзичливо-підліткове. Як і всі десантники, вона була струнка і підтягнута, але в її поставі і взагалі конституції ледве-ледве вгадувалась потенційна повнота. Доброзичливо-підліткове лице було ледь-ледь округлим, темно-сині очі світились приязню, а волосся було розплетеним, середньої довжини, іржаво-руде і трохи хвилясте. Бліда, як не прозора шкіра лише підкреслювала соромливий багрянець на щоках, а шарілась десантниця, здавалось, постійно, все усміхаючись пухкими губами…

— Мем! — офіційно озвалась вона до Олі.

— Міс Рушді, — легенько поправила її та.

— Мій другий заступник та просто першокласний боєць капрал Ніза Гуахаро.

Капрал видалась Олі повною протилежністю сержанту. Це була тонка, як струна, височенна зеленоволоса дівиця з короткою стрижкою, вилицюватим обличчям, глибоко посадженими карими очима, густоброва, смаглява. Лице її було немов постійно непорушне, погляд спокійний, проникливий. Вона, здавалось, сканувала Олю отим проникливим темно-карим поглядом, а ледь опущені кутики непорушних губ виражали чи то задуму, чи то цілковиту байдужість…

— Мем…

Капрал вивела те офіційно, але більш нейтрально — її погляд немов сочився кудись крізь Олю…

- І нарешті, обидві наші офіційно зареєстровані та ліцензовані шибайголови — рядові Юмі Келвін та Дженні О'Коннор, рекомендую!

А от рядові були чимось між собою схожі. Перша (та, що Келвін) була жовтоволоса та жовтоока, блідолиця, середнього зросту, в її стриманій ввічливій посмішці вгадувалося щось «окінавське». Друга (та, що О'Коннор) вища і чорношкіра, з пишним смоляним волоссям та світло-зеленими очима — але всміхалась вона так само стримано та ввічливо, усе тихцем позираючи на свого лейтенанта якимось особливим поглядом.

Вони всі на нього так позирали, усі чотири.

Геть по-особливому.

Оля подумала, що Рамос, либонь, таки не збрехала щодо їхньої особливої «субординації»…

— Увага, — пролунав у відсіку голос самої Рамос, — відчалюємо. Усім зайняти свої місця.

Оля з подивом вловила у голосі льотчиці нотки якихось… ревнощів?

Вони з десантниками всілись у капсули, і лейтенант поважно мовив до рудоволоски, повчально піднявши вказівний палець:

— Мартінес! От ти в курсі, що криптографія — головна дисципліна двадцять четвертого сторіччя?

— Я думала, що головна — це маркетинг, — озвалась та, зашаріло всміхнувшись.

Лейтенант скорчив задумливу міну і поважно кивнув:

— З цим не посперечаєшся.

Рядові розкуто засміялись, Мартінес услід (ще дужче почервонівши) і навіть довготелеса капрал легесенько всміхнулась. Видно було, що всі четверо просто зачаровані своїм командиром — ловлять кожне його слово, кожен жест, регочуть із кожного жарту… А той ставився до них інакше — дещо поблажливо, по-батьківськи, немов до збитошної дітвори.

— Але без криптографії нам ніяк! — вів далі Кайл, знову з повагом піднявши вказівний палець. — І я можу це довести на власному прикладі. От, скажімо, літ десять тому, коли я ще служив на «Китобійні», у п’ятому секторі нашої відповідальності, до речі, то…

Далі прослідувала вкрай заплутана та карколомна історія з присмаком шпигунського бойовика. Виявляється, літ десять («…чи дванадцять?») тому, під час розвідувального обльоту енергоємностей RSK Group поблизу системи Тау Кита («стара добра Китобійня…»), човник лейтенанта Доусона здійснив аварійну посадку на якійсь малесенькій, не зазначеній у жодній базі даних пустельній планетці («самі піски та марево, а небо — чиста кров!..»). Як потім виявилось — планету облюбували якісь навіжені окультисти («хворі маніяки, але з технологіями…»), що переховувались там від світового уряду («чекали кінця світу, ви уявляєте?..») та викрадали поодиноких туристів або інженерів RSK Group, аби принести їх у жертву своїм богам («ви уявляєте?..»).

І от після заходу сонця, в моторошних сутінках пустельної планети, на десантників напали оці окультисти — перебили геть усіх, разом із офіцерами та пілотом, а лейтенанта Доусона (тоді він був лише курсантом) тяжко поранили. І він би точно