Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

— Дуже.

— А я розповідала, як із твоєю бабусею знайомилася?

Настя похитала головою, дозволяючи Наталі почати розповідь. Вона була довгою, барвистою, схвильованою, але з дуже навіть хорошим завершенням. Антоніна прийняла її. Приблизно те ж, за словами мами, чекало й Настю. Нервів не уникнути, але результат неодмінно буде позитивним.

Матері Настя повірила, підбадьорилася, а ще не могла натішитися тому, що ця розмова стала величезним кроком по мінному полю трохи ближче до протилежної сторони.

Наталя поступово звикала. Часто телефонувала до Антоніни, слухала її поради, намагалася їх дотримуватися, намагалася вчитися жити в нових обставинах. Так, нехай шлях цей не можна було назвати стрімким, але вона намагалася, як могла.

Навіть уже за машиною Імагіна, у яку сідала Настя після домашніх посиденьок і яка виїжджала з двору, Наталя могла стежити спокійно. Можливо, колись дозріє і до нової зустрічі. Дозріє вона, дозріє він.

А знайомство з батьками Гліба дійсно пройшло для Насті краще, ніж вона сподівалася.

Варто було побачити цих людей вперше, як страх пересилив будь-які почуття.

Імагіну Настя ніколи б не зізналася, але найбільше зустрічі вона боялася, бо елементарно не знала, як відреагує на появу й цих людей зі свого минулого в новому амплуа. Дівчина дуже хвилювалася, що варто їй побачити Северових, і спогади тут же накриють новою хвилею, змушуючи зненавидіти їх. Дівчина не могла ненавидіти Гліба, але боялася, що їх-то зможе.

Пощастило, нервувала так, що забула про все, навіть про це.

Юрій виявився чоловіком старшим, дуже солідним і серйозним. Він хмурився, дивлячись на сина й на його обраницю, покашлював, запитував, а потім дивився невідривно, слухаючи відповіді. Але не тому, що хотів налякати, по ньому було видно — він такий завжди.

Насті здавалося, що впоралася вона непогано, а Гліб сильно їй у цьому допоміг — закинув руку на спинку стільця, ніби боронячи й одночасно роблячи акцент на тому, що вони тут єдиним фронтом. Хоча батькові можна було не показувати, а ось Тетяна, мати Гліба, весь вечір дивилася на Настю насторожено. Не брали жінку ні похвала вечері, ні вихваляння інтер’єрів і характеру сина. Трохи пом’якшилася вона тільки після того, як вони із Северовим старшим виходили, ніби як повідомити щодо десерту, хоча Гліб Насті на вухо зізнався, що батько зараз буде втихомирювати матір.

Як у їхній родині відбувається втихомирення, Веселова не знала, але до них із Глібом лунали відгомони бесіди, яких було досить для того, щоби дівчина зрозуміла — мешканцям цього будинку прийняти їхній із Глібом тандем теж непросто.

***

— Так вона ж усе життя буде в нього перед очима миготіти! — Тетяна злилася. Злилася на чоловіка, що вивів її з вітальні наче для того, що пора б повідомити щодо десерту. На сина, що закохався в єдину у світі дівчину, схвалити яку вона не могла… Не могла через любов до нього. На цю дівчину, за те, що вічно буде миготіти в сина перед очима, не даючи забути те, що він і так забути не зміг би. На себе, що не вберегла, що не вборонила, не змогла вплинути ні тоді, сім років тому, ні зараз…

— Тихіше говори, — Юрій же сперся об поверхню столу, стежачи суворим поглядом за тим, як дружина бігає по кухні.

— Ти не розумієш, — тон Тетяна зменшила, зупинилася, повернулася до чоловіка. — Ти не розумієш… Вона вічно буде нагадувати йому про те, що він їй зобов’язаний! Вічно буде тиснути на провину! Він тепер у неї на гачку… А може… Може, вона взагалі так помститися хоче? За батька?

Обраниця сина здавалася Северовій хижачкою. Ну й що, що виглядає дівчина суцільним ангелом? Ну й що, що дивиться на Гліба закоханими очима? У неї в руках бомба. Бомба, здатна заподіяти синові невиправдану шкоду. І ця мила дівчина в будь-який момент може розтиснути пальці, розносячи до біса серце, душу, особистість її сина. І що найстрашніше — у нього такий же закоханий погляд, а це… скаже стрибнути в прірву, він стрибне. Чи вирішить помститися за батька, він навіть опиратися не стане… А тому його потрібно рятувати… Терміново заховати, забрати, оборонити, врятувати…

— А тепер слухай мене, — усі ці відчайдушні думки, мабуть, пронеслися по обличчю жінки. Саме тому, далі Юрій говорив жорстко й безапеляційно. — Це вибір нашого сина. Свідомий, дорослий, особистий. Він вибрав саме цю дівчину. І цього досить, щоби ми його вибір схвалили. Зрозуміла?

Тетяна збиралася заперечити…

— Він. Так. Вирішив. Що не зрозуміло?

— Він не розуміє, наскільки це небезпечно…

— Що небезпечно?

— Вона… Вона небезпечна…

— Вона — Настя. Обраниця нашого сина. Дівчина, яку він привів до нас для того, щоби познайомити. Не запитати дозволу, не заради схвалення. Він просто ставить нас перед фактом, Таню. І це нормально. Якби я питав у своїх батьків, чи схвалюють вони тебе… Гліб у нас не народився б. Тому роби так, як я кажу, і викинь із голови цю панічну дурню. Зрозуміла?

Северова переривчасто кивнула.

— Добре, тоді зараз ми візьмемо торт, повернемося, і ти не будеш більше дивитися на Настю вовком. Не будеш дивитися так, як вона ж на нас не дивиться. Хоча могла б, пам’ятаєш про це?