Елізабет Гілберт - Місто дівчат

прагнув будь-що домінувати над світом. Якщо він і почував якусь провину чи припускався помилки, то відразу першим про це казав, а не чекав, коли я про це дізнаюся. Хоч що я розповідала йому про себе, він ніколи мене не осуджував і не критикував. Зблиски моєї темряви його не лякали: він мав власну темряву — і то таку, що чужі тіні були йому не страшні. Але насамперед він слухав.

Я розповідала йому все. Коли заводила нового коханця. Коли чогось боялася. Коли досягала успіху. Я не звикла, Анджело, щоб чоловіки мене слухали.

А твій батько не звик бути із жінкою, готовою ходити з ним по десять кілометрів посеред ночі, під дощем, у Квінсі, просто щоб скласти йому компанію, коли він не міг заснути.

Він нізащо не покинув би дружини з донькою. Я знала про це, Анджело. Він був не такий. А я б нізащо не тягнула його до себе в ліжко. Річ не тільки в тім, що його фізичні рани й душевна травма перекреслили його сексуальне життя. Просто я не належала до жінок, здатних закрутити роман з одруженим чоловіком. Я не була такою. Більше не була.

Крім того, я не можу сказати, що колись фантазувала, як виходжу за нього заміж. Та й узагалі, коли я тільки думала про заміжжя, у мене стискалося горло й мені не хотілось одружуватися — ні з ким. А з Френком і поготів. Я не могла уявити, як ми сидимо за столом і обговорюємо за сніданком новини. Або плануємо відпустку. Цей образ не пасував ні йому, ні мені Зрештою, я не впевнена, що якби в нашій історії фігурував секс, ми з Френком відчували б одне до одного таку глибоку любов і ніжність. Секс так часто буває хитрим трюком, короткою стежкою до близькості. Способом оминути етап, коли пізнаєш чиєсь серце, і пізнати натомість саме лиш тіло.

Тож ми були по-своєму віддані одне одному, але при цьому жили кожне своїм життям. Єдиною дільницею Нью-Йорка, де ми ніколи не гуляли разом, був південний Бруклін — його рідний район. (Або ж Керролл Ґарденс, як пізніше його охрестили агенти з нерухомості, хоча твій батько ніколи так його не називав.) Та околиця належала його родині — його, так би мовити, племені. І з поваги до нього ми не порушували тамтешню тишу своїми кроками.

Він не знався з моїми людьми, а я — з його.

Якось я познайомила його з Марджорі — мої подруги, звісно ж, знали про нього, але не були з ним знайомі, — однак Френк не міг перебувати в товаристві. (Що я мала робити — скликáти вечірку й вихвалятися ним перед усіма? Сподіватися, що чоловік із нервовим розладом стоятиме у переповненій кімнаті й балакатиме про те і про се з незнайомками, тримаючи в руках коктейль? Ні.) Мої приятельки вважали Френка таким собі живим привидом. Вони приймали те, що він був для мене важливий, бо я їм так казала. Але вони його так ніколи і не зрозуміли. Та й хіба могли?

Відверто кажучи, певний час я уявляла собі, що одного дня Френк познайомиться з Натаном і наш любий хлопчик сприйматиме його за батька. Але так би теж не вийшло. Він і для тебе, Анджело, заледве був утіленням батька, а ти ж його рідне дитя, яке він любив усім серцем. Як я могла вимагати, щоб він узяв на себе відповідальність ще за одну дитину й відчував через це докори сумління?

Я нічого від нього не вимагала, Анджело. А він нічого не вимагав від мене. (Питав хіба: «Хочеш прогулятися?») Тож ким ми були одне для одного? Як назвати наші стосунки? Між нами панувало щось більше за дружбу — у цьому нема сумніву. Чи був він моїм хлопцем? Чи була я його коханкою?

Ці слова безсилі. Ці слова описують те, ким ми не були.

Утім, хочу тобі сказати, що в моєму серці лишався самотній, порожній закуток, про існування якого я навіть не здогадувалась. У ньому й оселився Френк. Прихистивши його у своєму серці, я почувалась так, наче мене звідусіль огортає любов. Ми ніколи не мешкали разом і не спали в одному ліжку, але він завжди був частиною мене. Я цілий тиждень зберігала у пам’яті різні історії, щоб мати що йому розповісти.

Я питала про його думку, бо поважала його моральні принципи. Милувалася його лицем, бо воно належало йому. Навіть його шрами здавалися мені гарними. (Френкова шкіра скидалась на потерту оправу древньої священної книги.) Мене зачаровували години, які ми проводили разом, і вабили таємничі місця, якими ми мандрували — ті, що виринали в уяві під час розмов, і ті, в яких ми бували в самому місті. Час, коли ми лишалися удвох, плинув поза цим світом — ось що я відчувала.

У наших стосунках не було нічого нормального.

Ми завжди їли в машині.

 Ким ми були?

Ми були Френком і Вівіан, які блукали Нью-Йорком, коли усі спали.

Зазвичай Френк телефонував мені вночі, але одного спекотного розпеченого дня улітку 1966 року він подзвонив мені по обіді й запитав, чи може побачитись зі мною просто зараз.

Він говорив дуже схвильованим голосом, а коли під’їхав до ательє, то вискочив з автівки й почав швидко ходити туди-сюди перед нашим будинком. Таким знервованим я ще його не бачила. Я тут же передала свою роботу помічниці, вибігла й застрибнула в його машину, сказавши:

— Сідай, Френку. Поїхали. Просто їдь куди-небудь.

Ми доїхали аж до летовища «Флойт Беннетт Філд» у Брукліні. Мовчки гнали всю дорогу. Він зупинився посеред болота в кінці смуги, звідки видно було, як заходять на посадку літаки резерву авіації військово-морських сил. Я знала, що Френк надзвичайно стривожений, бо коли ніщо не могло його заспокоїти, він завжди їхав на летовище дивитися, як сідають літаки. Рев двигунів утихомирював його нерви.

Я не питала, що сталося. Знала, що, віддихавшись, він сам мені розповість.

Тож ми сиділи серед гнітючої липневої спеки в автомобілі й слухали, як потріскує, охолоджуючись, вимкнений двигун. Тиша, сідає літак, знову тиша. Я опустила скло, аби впустити в салон трохи повітря. Френк цього навіть не помітив. Він так і сидів, вчепившись у кермо, аж кісточки на руках побіліли. Він був у поліцейській формі й, мабуть, стікав потом, але й цього не помічав. Земля знову задрижала — сів ще один літак.

— Я сьогодні ходив до суду, —