Елізабет Гілберт - Місто дівчат

— Ага, — відказала я, просто аби він знав, що я слухаю.

— Мав свідчити про грабіж, який стався торік. Господарська крамниця. Підлітки на наркоті — шукали, де що потягнути. Побили власника, тепер їх судять за напад. Я першим прибув на місце злочину. Тому й покликали.

— Ясно.

Твій батько часто мусив ходити до суду, Анджело. У різних поліцейських справах. Йому це завжди важко давалося (сидіти в переповненій залі було для нього гірше за пекло, нема що казати), але аж так він панікував уперше. Напевно, сталося щось дуже погане.

Я чекала, коли він сам про все розповість.

— Я побачив сьогодні одного знайомого, — нарешті сказав він. Рук він так і не зняв з керма, а поглядом втупився перед себе. — З флоту. Хлопака з Півдня. Був разом зі мною на «Франкліні». Том Денно. Я вже встиг забути, як його звали. Він сам із Теннессі. Я навіть не знав, що він тепер тут живе. Чомусь завжди думаєш, що ті південці вернулися після війни додому. Але він, видно, не вернувся. Переїхав до Нью-Йорка. Живе аж десь на кінці Вест-Енд-авеню. Адвокатом став. Сьогодні був у суді, представляв одного з тих хлопчиськів, які увірвалися в крамницю. Я так розумію, батьки малого при грошах, раз найняли адвоката. Тома Денно. То ж треба, такий збіг.

— Напевно, ти здивувався, — сказала я, просто щоб він знав: я поруч.

— Я досі пам’ятаю, як Том тільки прийшов на корабель, — продовжував Френк. — Коли точно то було, не згадаю, навіть не питай. По-моєму, на початку сорок четвертого. Прийшов просто з ферми. Хлопака зі села. Міським було важко, а сільським то взагалі. Більшість із них росли в такій бідності, що годі було навіть уявити. Я думав, що то я бідний, але до тих хлопців мені було далеко. Вони ніколи не бачили стільки харчів, як на кораблі. Мотали за обидві щоки, ніби з голодного краю приїхали. Перший раз у житті не ділили вечерю з десятьма братами. Дехто з них взуття навіть не мав, ходив босий. Акценти різні, я таких навіть не чув. Ледве розумів, що вони говорять. Але в бою вони були як ті чорти. Навіть коли нас не обстрілювали, чорти чортами. Цілий час то кулаками один на одного махали, то пащекували до морпіхів, які адмірала охороняли, коли той був на борту. Вони нічого в тому житті не знали, лиш махати кулаками, розумієш? Том Денно був серед них найбільшим хуліганом.

Я кивнула. Френк нечасто розповідав подробиці про життя на кораблі чи про тих, з ким він разом воював. Я не знала, чим закінчиться його історія, але розуміла, що йдеться про щось важливе.

— Вівіан, я ніколи не був таким сильним, як ті хлопці, — Френк досі сидів, вчепившись у кермо, наче в рятувальне коло, що єдине могло втримати його на плаву. — Раз на політній палубі один з моїх хлопців — молодий хлопчина з Меріленду — на секунду відволікся. Ступив не в той бік — і йому тут же засмоктало голову в пропелер. Просто вирвало голову з м’ясом, у мене перед очима. І то нас навіть не обстрілювали. Звичайний собі день. І от у нас на палубі тіло без голови і його треба звідти забрати — і то вже, бо літаки сідають що дві хвилини. Політна палуба мусить бути чиста. А я стою як вкопаний. І тут приходить Том Денно, хапає тіло за ноги й тягне геть. Так, як раніше свинячі туші на фермі тягав. Навіть не скривився, а взяв і зробив, що треба. А я не можу зрушити з місця. Тоді Том підходить і мене теж відтягує вбік, аби ще мені голову не відірвало. Тягне мене, офіцера! І хто — простий солдат. Який за все життя навіть у стоматолога ні разу не був. Яким чудом він став адвокатом на Мангеттені?

 — Ти впевнений, що бачив саме його? — запитала я.

— Точно його. Він впізнав мене. Підійшов до мене, заговорив. Та він з «Клубу 704», Вівіан! Господи Боже! — Френк кинув на мене вимучений погляд.

— Я не знаю, що це означає, — сказала я якомога м’якше.

— Хлопці, які лишилися на «Франкліні» в той день. Їх було сімсот чотири. Капітан Ґерес назвав їх «Клуб 704». Розхвалив їх як героїв. Та, може, вони й були героями, дідько з ними. «Живі герої» — так їх Ґерес називав. Ті, що не втекли з корабля. Вони щороку збираються. Згадують колишню славу.

— Ти не втік з корабля, Френку. Навіть командування флоту про це знає. Тебе вогнем знесло за борт.

— Яка різниця, Вівіан, — відповів Френк. — Я з самого початку був боягузом.

У його голосі не лишилось ні краплини паніки. Тепер він говорив так спокійно, що мені аж стало моторошно.

— Ні, не був, — заперечила я.

— Ми зараз не сперечаємось, Вівіан. Я кажу тобі, що був. Нас тоді вже не перший місяць обстрілювали. Я більше не міг. Я вже давно не міг. Ґуам у липні сорок четвертого — та його розбомбили до бісової матері. Не знаю, чи на тому острові хоч одна травинка лишилася після того, як ми закінчили. Стільки бомб ми туди скинули! Але коли наші війська висадились там наприкінці липня, звідти раз — і виїхали японці на танках. Як вони взагалі лишилися живі? Не уявляю. Наші моряки були сміливі, японські вояки були сміливі, а я — я ні. Я терпіти не міг звуків стрілянини, Вівіан. А це ж навіть не в мене стріляли. Отоді я й став таким, як зараз. Нервуватися почав, сіпатися. Хлопці називали мене Шарпаним.

— Посоромились би, — сказала я.

— Та правильно називали. Я був як той клубок нервів. Одного дня бомба не випала з літака: п’ятдесятикілограмова бомба взяла й застрягла в бомбовідсіку. Пілот передає по радіо, що в нього застрягла бомба і він мусить з нею сідати, уявляєш? І от під час посадки вона якось звідти випадає, і тепер по нашій політній палубі котиться п’ятдесятикілограмова бомба. Твій брат і ще кілька хлопців кинулись до неї і зіпхнули її за борт, як якусь іграшку. А я що? Я знов завмер на місці. Не можу їм помогти, поворухнутись не можу, нічого.

— Це вже не має значення, Френку.

Але він знову мене не почув.

— Потім настає серпень сорок четвертого, — розповідав він далі. — Бушує тайфун, а в нас бойові вильоти, ми садимо літаки, навіть коли хвилі накочуються на палубу. А