Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

— Запам’ятайте собі, люба моя хіромантко, ба навіть зарубайте собі на носі, чи принаймні запишіть десь: чоловіків-однолюбів не існує, ми ж обидві чудово це розуміємо. От перепитайте в своєї кришталевої кулі, і якщо вона не бреше, то ви побачите там нашого любого доктора в домі побачень у ліжку в обіймах вашої покірної слуги Маґнолії Фатими дас Навес.

Байдуже було докторові до млосної паволоки на сусідчиних очах, до м’якого воркотіння у відповідь на його привітання, до налитих грудей, що виднілися з-під мереживного пеньюару. Дона Маґнолія лукаво усміхнулася: нічого, у запасі є ще одна чарівна зброя, і вона негайно її застосує, бережись, Теодоре, Маґнолія йде в наступ.

І ось одного спекотного вечора, коли нерухоме застояне повітря марило ніжністю легкого бризу, приємною знемогою і колисковою, дона Маґнолія переступила поріг аптеки з коробкою ампул у руках. Це була ще одна спроба спокусити святого Антонія. Легка сукенка геть не приховувала того, чим так щедро обдарувала дону Маґнолію природа.

— Докторе, чи могли б ви зробити мені укол?

Доктор Теодоро саме порався з чимось у лабораторії; у накрохмаленому білосніжному халаті він видавався ще вищим і поважнішим, справжній учений. З милою усмішкою вона простягнула йому коробку.

— Секундочку… — мовив доктор, кладучи коробку на стіл.

Дона Маґнолія не зводила з нього очей, чимдалі дужче захоплюючись цим красенем. Чудової статури, сильний, мужній та ще й відповідного віку. Вона зітхнула. Доктор поглянув на сусідку:

— У вас щось болить?

— Ах, сеу доктор!.. — і вона всміхнулася, натякаючи, що саме він і є причина її зітхань.

— Уколи? — уважно вивчав він приклеєний до коробки рецепт. — Гм… Комплекс вітамінів… для підтримки рівноваги… ох, ці новітні засоби… Якої саме рівноваги, сеньйоро? — люб’язно всміхнувся, бо вважав усі ці пусті впорскування марною тратою грошей і часу.

— Душевної рівноваги, сеу доктор. Я стала така до всього чутлива, ви навіть не уявляєте…

Доктор Теодоро пінцетом вийняв з окропу голку й обережно втягнув рідину в шприц, спокійний і зосереджений, він уважно стежив за послідовністю дій. Над столом був напис, що чітко окреслював його життєве кредо і ставлення до життя: «Для кожної речі своє місце та кожна річ на своєму місці». Дона Маґнолія, прочитавши це, відразу ж здогадалася, про що йдеться, і лукаво глянула на доктора: солідний, упевнений у собі чоловік!

Зануривши ватку в спирт, він підняв шприц угору:

— Засукайте рукав…

Дона Маґнолія млосно і загадково заперечила:

— Ой, не в руку, докторе…

Він засмикнув фіранку, вона задерла спідницю і перед очима доктора Теодоро постав іще один скарб дони Маґнолії — розкішніший та вагоміший, аніж той, що вона так старанно виставляла на загальний огляд.

Як увійшла голка у її скарб, дона Маґнолія навіть не відчула — у доктора була легка й натренована рука. Лише приємна прохолода ватки, змоченої у спирті. Краплина спирту скотилася по сідниці, і дона Маґнолія знову зітхнула.

Знову доктор Теодоро не втямив причини її зітхань і перепитав:

— Що у вас болить?

Грайливо підтримуючи поділ спідниці, натякаючи на свої стегна, дона Маґнолія подивилась йому просто у вічі:

— Невже ви й досі нічого не зрозуміли?

Але доктор Теодоро справді нічого не розумів:

— Що саме я повинен розуміти?

Дона Маґнолія вже починала казитися, вона опустила поділ і процідила крізь зуби:

— Ви, мабуть, і справді сліпий, якщо нічого не помічаєте…

Оті її напіврозтулені вуста, застигле обличчя й засклілий погляд наштовхнули доктора Теодоро на думку, що перед ним божевільна. Дона Маґнолія геть розгубилася від такої несосвітенної тупості:

— То ви й справді такий тюхтій, як про вас кажуть!

— Даруйте, сеньйоро…

Вона грайливо торкнулася щоки світила фармакології й стишено, голосом, сповненим знемоги, випалила:

— Невже ви не бачите, дурню, що я у вас вляпалась по самі вуха і світу божого через це не бачу? Невже це так важко помітити?

Дона Маґнолія кинулась до аптекаря, щоб схопити його в обійми. Навіть маленька дитина зрозуміла б її наміри: її пухкенькі вуста, паволока в очах… Але доктор лише відсахнувся й суворо промовив:

— Ідіть!

— О, мій любий мулате!

— Забирайтеся геть! — ухилився він від її жадібних обіймів і зажерливого рота; порушувати своїх принципів він не мов жодного наміру. — Геть звідси!

Величний у своїй невідступності, зі шприцом у руках, у білому халаті, обурений доктор був схожий на статую, якби його ще на якийсь постамент поставити, вийшов би чудовий монумент — символ тріумфу моралі над пороком. Принижена і ображена дона Маґнолія не відчувала ні найменшого каяття за скоєне, її гнівливий погляд паленів люттю та бажанням помсти.

— Хамула! Кастрат нещасний! Та ти мені за все заплатиш, старий виродку! — І вона вискочила з аптеки, мов ошпарена.

Сердешна дона Маґнолія — такої зневаги та байдужості вона ще зроду не зазнавала, а тут іще й відплатити не вийшло, бо через непередбачувані обставини її план помсти спіткало ганебне фіаско. Обурена та ображена (ішлося ж про її честь!), вона поскаржилася своєму чоловікові — таємному агентові, — мовляв «той смердючий козел аптекар» геть з глузду з’їхав з його безсоромними пропозиціями, непристойними натяками і запрошеннями помилуватися місяцем на березі океану. Зухвальця варто провчити, він заслуговує добрячого прочухана, за таку срамоту його й за ґрати не завадить кинути, ненадовго, звісно, і лінійкою по пальцях надавати, щоб навчився поважати чужих дружин!

А досі вона про все це мовчала, бо поглянь на його дружину, така хороша, шкода її засмучувати. Але сьогодні той негідник перейшов усі межі… Вона ж просто зайшла в аптеку зробити укол, а той цинік своїми мацаками до її грудей поліз, тож вона мусила тікати…

Агент мовчки й уважно слухав дружину, і дона Маґнолія, добре його знаючи, бачила, як чоловікове обличчя перекошується і з кожним її словом на ньому чимраз дужче проступає пекельна лють, отже, ніч за ґратами фармацевту гарантована.

Того ж вечора поліціант не поділив зі своїм колегою якихось кілька лотерейних мільрейсів. Після запальної суперечки з ляпасами і стусанами чоловік дони Маґнолії обізвав колегу шахраєм, натомість почув таке, що змусило його остовпіти: «Нехай краще я буду шахраєм, аніж таким сліпим рогоносцем, як ти, любий друже». На підтвердження своїх слів колега перерахував недавні пригоди дони Маґнолії, а наостанок повідомив, що п’ятеро їхніх колег, не рахуючи інспектора, по черзі оздоблювали рогами голову її нетямущого чоловіка. Якби агентові спало на думку на кожен свій ріг почепити по лампочці, то можна було б освітити півміста, якщо не більше. Тому коли він і не шахрай, однак сповна ганьбить їхню поліцію. Після цього знову пішла стусанина.

Гідно