Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

я бачу, що Генрі з малими точно не вибереться, а ми з матінкою — ох-х… це буде важко. Та і я не дуже хочу покидати студію, ми ж тільки-но відкрилися.

— Розумію. — Доанна похитала головою і взяла Дарріна під руку. — З твого дозволу… Маємо зазирнути до Фаусти і дуже хотіли б відпочити з дороги. Але зустрінемось надвечір, гаразд?

— А ще я привіз тобі рідкісний том міфів з Ітеллі, — шепнув Даррін на прощання.

— А мені, а мені? — Лаллі ввірвався у двері, мовби вихор, але, попри те, розчув останню фразу Дарріна.

— А тобі, Лаллі, вже вистачає проблем на свою голову. — Чоловік широко всміхнувся і пішов до виходу.

— Гестіє, ну скажи йому, щоб не кликав мене Лаллі! — Хлопець шморгнув носом і на мить насупився, проте роздратування пробігло його лицем, ніби хмаринка весняним небом, і зникло.

— Чому, Лаллі? — Гессі сперлась на лікті та з усмішкою подивилась на сина пані Катаніки, котрий був тепер вищий за неї на голову.

— Бо я дорослий! Доро-ослий! — заявив він, широко всміхаючись і поправляючи стрічку на шиї. На ній красувався медальйон, і, вочевидь, Лаллі дуже хотів, щоб його помітили.

— Так-так. Передай це матері. — Гессі дістала потрібний пакет і віддала його другові. — Тільки щоб не загубив, Алістале Роу! Інакше наступного разу я тобі жодного фото на свята не зроблю!

— Слухаю, панно Гестіє! — Він слухняно виструнчився, мов солдат, і чкурнув до виходу.

Гессі знов опустилася в крісло. На неї накотила спокуса зачинитися сьогодні раніше, адже навряд чи в таку погоду комусь забагнеться фотографуватися. Тим більше тут вона порядкувала сама й нікому не мала казати, чого раніше чи пізніше зачиняється.

— Так і зроблю! — вирішила Гессі і схопилася з місця, щоб запнути штори.

Вона опустила їх на одному вікні і завмерла, зачудовано розглядаючи, як попід шторами по підлозі сипалось золотаве світіння. Зненацька дзвоник над дверима мелодійно сповістив, що ще хтось увійшов.

— Перепрошую, чи тут фотостудія панни Гестії Амалії? — спитав візитер.

Боковий зір підказував, що він у дорожньому сірому плащі та капелюсі. Гессі відхилилась від вікна.

— Так, пане, тут. Гестія Амалія — це я. Ви бажаєте зробити фото?

— Так. Був би вдячний. Дуже хочу, — говорив він якось знервовано і все не знімав капелюха.

Гессі насторожилась, але не відчувала ні краплі страху, тому просто підняла завіси, і золоте-золоте світло вдарило їй в очі та залило всю студію, а пил затанцював у повітрі, ніби блискітки.

— Прошу сюди! — Вона закріпила штори на попередньому місці й покликала гостя підійти. — То, пане, яке фото ви хочете?

— Як вам видніше, — відповів візитер. — Я вірю у вашу майстерність.

— Оце дякую… — Гессі підкрутила налаштування камери та спитала: — Ви бували в мене раніше?

— Ні, проте мені сказали, що ваші фото здатні робити людей щасливими.

— Он як? — Ці слова полестили, і вона згадала, як колись іще не знала, що щастя — у руках самих людей. Утім, Гессі досі вірила, що гарне фото завжди зможе принести щось хороше. — А ви в нас проїздом? Я вас раніше не бачила? — Вона ковзнула поглядом по одежі незнайомця, проте той саме повернувся, роздивляючись зразки світлин на стінах, тому неможливо було побачити його обличчя.

— Ох, панно… — Хоча й дивився він в інший бік, Гессі була певна, що очі зараз усміхаються. — Я бував тут раніше. Кілька років тому. Тоді в мене, щоправда, назбиралось багацько проблем. Але тепер я вже думаю, що вирішив усе з ними і приїхав назавжди.

— Чудово! Тоді можете заходити до мене, коли заманеться, і зробимо вам море прегарних фотокарток! — Гессі нахилилась до камери й подивилась у видошукач. — А тепер швидко знімайте верхній одяг, сідайте й дивіться на мене!

Незнайомець легким рухом скинув плащ, наче то й не він рухався, а просто вітер шелеснув. Одіж майнула і розтанула десь у тіні, за кадром. Тоді світле, золотисте на сонці волосся хвилями вибилося з-під капелюха. Гість похитав головою, щоб ті хвилі вляглись природно, і підвів погляд.

— Так буде добре, Гестіє? — Його до болю знайомий голос примусив її затерпнути на місці.

Прибулець сів у фотель, розправив плечі та схрестив руки. Сапфірові запонки виблискували в манжетах. Сіро-блакитний жилет відтіняв білість сорочки. Тьмяна медова намистина висіла на тонкій чорній стрічці під комірцем. Усе це були деталі, усе це були тільки дрібниці. Але з цих дрібниць і складалась картина.

Світло лилося з усіх вікон. Золоті струни пронизували кімнату, сплітаючись у найпрекраснішу картину у світі. Повітря сповнювалось легкого, ледь чутного, світлого дзвону.

Світ завмер і наче давав їй цілу вічність, щоб натішитись цим незручним, цим раптовим, цим завжди очікуваним і, проте, майже нереальним моментом зустрічі.

Адже його не мало б тут бути. Адже він пішов. Адже магія закінчилась. Адже магія залишилась десь там, на далекому обрії її майже дитячих, майже дорослих днів, коли вона багато блукала, багато шукала і багато втрачала, тільки щоб віднайти себе заново…

Хотілось кинутись до нього, поставити безліч питань про те, як, та чому, та чи точно, та чи насправді… Та чи Аїден… Та чи все це не сон…

Але тоді довелося б зруйнувати цей довершений момент, цей абсолют щастя і спалах щонайчистішої радості. І врешті, час іще буде. Адже він сказав, що тепер повернувся назавжди. І то щирісінька правда.

Тому Гессі тільки схилила голову, вириваючись із напливу думок, і відповіла йому без краплі тремтіння в голосі:

— Так. Саме так. Тепер усе буде пречудово, Полі.

Коли його ім’я торкнулось її вуст після такої довго-довгої перерви, Гессі всміхнулась і затамувала дух, щоб не злякати таке зриме і таке справжнє щастя, котре завітало до неї, як літня злива, і, як злива, було благословенне й очікуване. Вона знала, що зараз — ось саме зараз — усе правильно, тому нічого злого чи