Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— Так і є, признала, — зізналась Брама втішено. — Тільки останнього разу ви здавались куди менш веселою, королево.

— Отак ліпше! Звичайно, професори мене королевою не величатимуть, але добре почути це одразу ж на вході.

— Чи сповістити про ваше прибуття Аїда?

Дівчина примружила очі.

— Чи ж він досі тут?

Брама вдоволено гмикнула.

— Не треба. Не попереджайте. Востаннє я бачила його у вельми дивному стані. І впередостаннє теж. Ліпше зазнайомлюся заново. — Вона вперше виказала своє хвилювання і нервово заправила волосся за вуха. — А він… — Її погляд метнувся вгору, понад огорожу, але тоді вона відігнала бентежну думку і твердо ступила вперед. — Ні, я сама.

— Як побажаєте. — Брама скрипнула. — Тоді наразі ласкаво просимо до Академії, королево Персефоно. Да-авно вас не було…

— Давно. — Панна тріпнула волоссям і зашарілася, а тоді додала безмежно радісним голосом: — Але тепер я тут.

— Гесті, їй-богу, ти можеш швидше?! Фрад чекає з близнюками, а ти ж знаєш, які вони! — Генріка здмухнула неслухняне руде пасмо, котре вибилось із високої зачіски, і вимогливо сперлась на прилавок. Її мереживна парасолька стукнула об нього, ніби підтверджувала, що Генріка Агустанія Тавіш поспішає і не має змоги чекати.

— Ох, ну от, усе тут! — Гессі склала фото в пакет і защипнула його. — Усі до єдиного. Особливо хороші там, де ви з Фрадом над річкою.

— Наре-ешті! — Сестра закотила очі. — То ти будеш до нас на вечерю в неділю? Ленні з Морґіном теж приїдуть, маєш і ти прийти. Мусить у мене бути хоч якась підтримка проти тієї кралі! — Генріка закопилила губи.

— Усміхнися, Генрі, тобі не личить супитись. — Гессі поправила зразки альбомів на поличках. Хай би скільки років минуло, Олейн Тавіш викликала в сестри лише найгірші емоції, котрі Генріка ніколи не забувала продемонструвати. Звичайно, на людях вона робила це так витончено й спокійно, як годиться, але в присутності Гестії вже могла дати собі трохи волі. Гессі зітхнула й додала: — І так, я прийду…

— Дивись-но. — Сестра пішла до дверей. — Я поклопоталась, щоби пан Армар зайшов, і, може, ще Ленні приведе своїх друзів з університету. Не-жо-на-тих! — Мереживна парасолька тепер дивилась просто в лице Гессі.

Вона вибачливо всміхнулась і попросила вищі сили забрати Генріку назад до її чоловіка й галасливих малюків, котрі тільки-тільки вчились ходити, а вже встигали знищити все, до чого їм удавалось дотягнутися пухкими ручками. Вони були дуже схожі на Генріку. Тому Гессі вже їх любила. Тим більше, за її порадою чорнявого назвали Айданом, білявого — Паулем. Хоч як дивно, Генріка тут навіть не сперечалась. Імена їй сподобались одразу.

— Я пішла! Не перевтомлюйся, бо шкіра стане тьмяною! — Сестра рвучко зачинила двері.

Гессі впала в крісло за прилавком. Проте за наполегливим дзенькотом дзвоника вона зрозуміла, що й зараз не відпочине. У наявності робочого дня були свої мінуси.

— Доброго дня! — Жінка вклала у свій голос рештки бадьорості, котра ще не покинула її від спеки.

— Гессі! — Знайомий голос примусив схопитись на ноги, і сила повернулась сама.

— Доанна! — Гестія вилетіла до дверей і взяла подругу за обидві руки. — О, Доанно, коли ж ти повернулась?

— Щойно. — Усмішка колишньої нареченої Аїдена, як завжди, ховалась у кутиках її губ.

— Я отримала твою листівку! Роммель чарівний! — повідомила Гессі, розмашисто показуючи в бік стіни, від підлоги до стелі обвішаної фотографіями та листівками.

— Як і ви, панянко. — Даррін зайшов слідом за Доанною і зняв капелюха, з-під котрого блиснули висвітлені південним сонцем кучері. — Як у вас справи?

— Пречудово! На свята був якийсь шалений вир замовлень, але тепер ніби трошки вільніше почуваюсь. — Гессі розвела руками. — І, дякувати Фаусті, маю що почитати. Вона мені мало не щодня приносить щось. Це ти її попросив, так?

— Авжеж, — кивнув Даррін поважно. — Не міг-бо я тебе залишити на все літо без нових книжок!

Його лице зарум’янилось під сонцем Ітеллі і тепер мало майже такий мідний колір, як і кучері. А оливкова шкіра панни Доанни ніскільки не змінилась, ніби жінка щойно зійшла з картини давнього майстра.

— Радість отримано, вдячна! То… як подорож? — Гессі плеснула в долоні. — Може, пройдете до затильної кімнати, я заварю м’ятного чаю — пані Моррінда казала, що в спеку то найліпше! Побалакаємо там…

— Ох, давай ліпше ввечері. — Доанна приклала руку до чола. — Я зараз почуваюся такою випитою, ніби це сонце мене вирішило спопелити.

— Важкі думки напосіли? Чи Даррі надокучав? — пожартувала Гессі, але Доанна блиснула в її бік гострим поглядом, ніби наказувала негайно замовкнути.

Даррін, проте, почув це й криво всміхнувся:

— Так, звичайно, у всьому завжди провина того Олліша! Гестіє, я тобі кажу: якщо Доанна ще раз відмовить мені, то я більше й не кликатиму!

— Кликатимеш, — серйозно покивала головою Гессі. — Ви вже два роки заручені, то скільки тягнути ще?

Жінка зітхнула і повела плечима.

— У часи моєї юності пристойна панна мусила хоча б тричі відмовити юнакові перед весіллям.

— У часи твоєї юності? Ти ще цілком молода. І, Анно, я молодший на два роки. А вищий на два сантиметри. — Даррін підійшов до неї та звівся на носки. — Такі справи.

— Так-так, — погодилась Гессі. — Тому, сестричко, не говори, як моя матінка…

— О, а як вона? — Доанна поспішила змінити тему, бо явно почувалася більш зніченою, ніж їй хотілося б показувати. Образ стриманої і таємничої леді важко підтримувати, коли ти в оточенні людей, які тебе чудово знають і люблять.

— О, друга кав’ярня забирає багато часу, а проте мати задоволена. — Гессі стенула плечима. Матінка не дуже хотіла з нею спілкуватися після того, як вона відкрила фотостудію. На її думку, це не те, чим варто займатися благородній панні. — Ще батько запрошував нас поїхати наприкінці літа, коли спека спаде, до нього. Але