Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

величезний хробак, розрубаний навпіл; його блискуче від поту обличчя неприродно вищирялося.

Вона посміхнулася й прошепотіла, націлившись на нього:

— Я дочка Морвана, паскудо…

Ошелешений вираз на його чавунному обличчі варто зберегти в пам’яті, мов коштовний талісман. Ґаель натисла на гачок. Перший постріл — щоб знести йому член. Удруге — прошити кулею серце. Й востаннє — аби спотворити обличчя. Відпустила руку трупа, взяла НК з ліжка, вклала в руку генералові й вистрілила ще раз, не цілячись — рештки паленого пороху на руці конґолезця свідчитимуть, що стріляв він — і тричі.

Ґаель заскочила до ванної кімнати, вмила обличчя, забризкане кров’ю, натягнула свою чорну сукню без будь-якої застібки — все передбачила — забрала свої речі й вибігла в коридор, стягуючи гумові рукавички.

Нікого. У цих стінах досі панувала приголомшлива тиша. Вона вийшла на службові сходи, хутко збігла на два поверхи донизу. Знала, що не потрапила на жодну камеру. Сцена злочину нагадуватиме порахунки між паном і рабами. Її можна запідозрити не більше, ніж будь-кого іншого в цьому готелі.

Або навіть і менше.

На другому поверсі вже почалася метушня. Дівчина теж вдала налякану. Деякі клієнти перемовлялися на порозі своїх номерів, коридорами сновигали хлопці з обслуги. Ґаель дісталася своєї кімнати, не привернувши ані найменшої уваги. Нажаханий натовп дивиться в усі боки одночасно, але не помічає нічого конкретного.

Вона зачинила двері, прихилилася до них спиною, зачекала, поки заспокоїлося серцебиття. Між ніг досі був корок з-під шампанського. Залишалося тільки молитися, щоб не підхопити вірус.

100

Повернення до Парижа перетворилося на кошмар.

Із тих снів, де все навколо мчить повз тебе, а ти не можеш нічого втримати. У залі прибуття Тонфа зі спустошеним виразом обличчя повідомив приголомшливу новину: у Лувесьєнні, в будинку № 82 по вулиці де Домен, він знайшов труп Одрі Вінавскі. Перерізане горло, виколоті очі. Мабуть, її заскочив уночі мешканець вілли. Навіть не встигла дістати пістолет — до речі, її «Glock» зник.

Відтоді Ерван більше нічого не чув. Ні ревіння поліційних сирен, ні безперервних дзвінків від керівництва, ні коментарів, які на останньому подиху додавав його колега. У голові пульсувала одна-єдина думка: він сам послав Одрі в пастку. Поставив її життя під загрозу, відрядив на незаконний обшук. І цього ще замало: приблизно в той самий час він перебував усього за кілька кілометрів. Якби приїхав на віллу, чи міг би її врятувати?

Будинок Ізабель Баррер стояв у кінці плаского недоглянутого парку, над ставком. Довгаста будівля нагадувала трейлер, поставлений на газон. І колір мала такий — брудно-білий. Здавалася надто благенькою з вигляду. Щось тут нагадувало архітектуру стилю Тріанона[120]: всього два поверхи, плаский дах, оточений італійською балюстрадою. Фасад де-не-де потріскався, а довкола вікон оселився плющ, готовий задушити все, що трапиться в нього під корінням.

— Ми ні до чого не торкалися, — попередив Тонфа, коли вони вже їхали вздовж алеї, натоптаної поліційними машинами. — Чекаємо на заступницю прокурора. Рібуаза теж попередили.

Припаркувалися на газоні й попрямували далі пішки: будівля була обгороджена по колу радіусом приблизно метрів із п’ятдесят. Світло ксенонових ламп пульсувало під деревами з невідступною розміреністю серцебиття. В мереживі цих спалахів танок техніків у білих комбінезонах відбивався на сітківці, а все інше зливалося з темрявою.

Ерван помітив Левантена, координатора команди криміналістів, який метушився у своєму паперовому спецодязі. Інші знайомі пики. Фліки з 36-го, жандарми, працівники поховального бюро «Pompes funèbres générales». Звична нічна варта.

— Ми впевнені лише в одному, — сказав Тонфа, перш ніж вони зайшли до будинку, — тут хтось жив.

— Ізабель Баррер?

— Ні. Швидше за все, якийсь сквотер.

Одрі натрапила на волоцюгу, який перерізав їй горло? Щось не трималося купи. Вона сама жила на вулиці й мала відповідні рефлекси. Її ніколи б не заскочили зненацька. До того ж, такий збіг у будинку підозрюваної — радше з розряду неможливого.

У вестибюлі натягнули бахили й латексні рукавички та пішли основним коридором: на кожен одвірок було хрест-навхрест приліплено захисну стрічку, люстри, лампи й інші світильники в старих, запилюжених приміщеннях ніби оточували бляклі німби. Меблі, недбала підробка стилю Людовіка XV, облущена ліпнина, потерті килими й штори. Усе це посилювало гнітюче враження від зовнішнього вигляду будинку: занепала, занедбана місцина. Не обжита, але й не забута остаточно.

— Вона далі, — мовив Тонфа, який ішов попереду.

— Ти попередив Фітуссі?

— Мусив: ти був у літаку.

— Як ти пояснив те, що ми так швидко її знайшли?

Флік посміхнувся через плече — на коротку мить розтягнув губи в нещасну посмішку людини, яка врятувала від пожежі скриньку з фотографіями, тимчасом як у вогні загинула її сім’я.

— Коли я приїхав, увімкнув її мобільний і вдав, ніби відслідкував геолокацію.

Ця брехня дасть змогу врятувати Ерванів зад — якщо ніхто не прискіпуватиметься й не домагатиметься точного хронометражу подій. Офіційна версія: Одрі, як завжди, вперта, виявила таємну адресу Ізабель Баррер і забажала самостійно поїхати туди й усе оглянути.

Ерван прийняв рішення за секунду. Відпустити ситуацію й хоча б на якийсь час зняти з себе будь-яку відповідальність: це єдиний спосіб провести розслідування за всіма правилами. Якщо скаже правду, в нього миттю заберуть справу й замість того, щоб іти слідами вбивці колеги, він муситиме зносити тривалі допити в Генеральній інспекції.

Вони зайшли до кімнати, де відбувся злочин. Стіни заставлені книжками, шкіряні крісла й маленький секретер із лакованого дерева відсунуті в куток. Дивно, але перш за все Ерванові впало в око, що ця кімната, в якій відбулася реальна насильницька смерть, нагадує знімальний павільйон. Прожектори, кабелі на підлозі, криміналісти, які метушаться зі своїми затискачами й піпетками, — усе це нагадувало атмосферу кіностудії.

Другий факт, зафіксований ним першої ж миті: хтось тут отаборився: у кутку скручений спальний мішок, просто на паркеті догнивають рештки їдла, на крісла накидано якогось сміття.

Але найжахливіша деталь картини розміщувалася у центрі композиції: тіло