Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Адже недаремно стародавні люди мали свої тваринні чи пташині тотеми, та й прізвища їм такі давали: Вовк, Лисиця, Заєць, Тхір, Орел, Сокіл, Горобець, Синиця, Комар, Метелик; Шурка ж Кукса був істотою нічною, любив політати по довколишньому простору, а коли бачив якогось вогника, кидався туди стрімголов, робив довкола запаморочливі піруети й сальта, п’янів, позбувався голови і часто припікав собі крильця. Потім од того помаленьку відходив, аж доки його знову не гнало на нічні зальоти чи польоти, і знову кидався сторч головою у темінь. Темінь його хвилювала, наливалася йому в груди, темінь його п’янила, місячне світло збуджувало, цвіркуновий спів надихав; пітьма наливала його силою й відчайдушністю, і все, що він чинив незаконне (ніколи в компанії, а завжди все сам) відбувалося з її благословення; Шурка залюбки ставав безпечною дитиною тьми; зрештою, й шкода, яку він чинив, була невелика, швидше бешкети, як злочинність.

Отож він пішов у зарості бульби, чи як її по-науковому звуть — земляної груші, чи топінамбура, і приліг там, слухаючи покрики п’яниць у тих заростях і миле зудіння комарів, які теж були нічними істотами і свого брата кусали не дуже — його кров для них була малоїстівна. Отож Шурка й заліг у заростях, щоб, одне, — переконатися: Людка таки не думає виходити зі свого двору на стежі, а друге, — вичекати тієї хвилі, коли пожильці двору, де їх жило сто чи більше, перестануть ходити до туалета — вони, як тільки западала тьма, йшли туди, мов сновиди, одне за одним, монотонно, спокійно; відчиняли персональними гачками двері (туалетів біля садиби Васі Равлика стояло три), ховалися там, витримували паузу, а тоді й виходили; натомість приходили інші, а останньою йшла ще одна дитина тьми — провізорка, груба, роздольна, люта на себе й цілий світ, просякнута наскрізь медичними запахами і така повільна в рухах, що нагадувала черепаху; отож та черепаха й завершувала цей вечірній похід, бо їй треба було сховатися в дерев’яній будці довше; можливо, вона звідти ворожила на зорях, які зазирали в конуру крізь шпарини; після неї міг прибігти хтось загулялий, один чи два, і тоді наставала та містична тиша, коли все завмирає; коли сім’ї п’ють чай перед тим, як лягти в просторі чи вузькі ложа, коли виповзають із криївок черв’яки, їжаки й равлики, а кішки граційно виходять із домівок з уявно зав’язаними уявними бантами на шиї і ступають у зрошену траву, мов гранд-дами чи балерини.

Саме тоді Шурка Кукса перескочив притьма дорогу й проліз через дірку в город до Васі Равлика. Було тут цілком тихо; правда, щось затаєно шаруділо, ніби шепотіло, ніби зітхало, і Шурка Кукса невідь од чого відчув тихий острах, адже недаремно йому не хотілося сюди йти. Він обережно й нечутно ступав стежкою, дістався повітки, швидко розшукав там рулона толі, звалив його на плечі, а коли визирнув назовні, то побачив: місяць яскраво освітив садка Васі Равлика, посплітав тіні з мережним тріпотливим світлом і від того сад чарівно осяявся, затремтів, задихав, і Шурка Кукса відчув, як волосся в нього на голові починає ворушитися, бо саме там, під яблунею, на якій повісилася кілька років тому Равликова любаска, біля якої й він трохи терся і яку кликали Чортицею, він уздрів світляну прозору, виткану з місячного проміння постать, і ця постать була з кошачою головою, в білій сукні та в білих туфлях на високому підборі; вона стояла ледь-ледь поколихуючись, розріджуючись чи знову згущуючись; Шурка міг би голову віддати на відсіч, що була то таки Чортиця.

У цей час за парканом із ревом промчали на мотоциклах рокери; тендітна прозора постать, виткана з місячного проміння, ніби розпалася від того реву на кілька площин; Шурка використав цей момент і кинувся через сад до дірки в перелазі, власне у паркані, не покидаючи й рулона толі, що ніби приріс йому до пліч; йому здавалося, що до нього протягуються світляні руки, готові от-от схопити його й зачавити, і перемісити разом із рулоном в липку чорну масу; горло йому стисла судома, він упав навкарачки і поліз у пролаза, зчухрав собі з плеча рулона, але про нього не забув, тож звівся, знову кинув його на плече і чкурнув чимдуж: туди, де у вікні сиділа печальна Місячна Зозулька з Ластів’ячого Гнізда; можливо, юна сумувала, адже Коля-рибалка на сьогодні покинув її, як і будівництво сінець; а може, він до неї більше й не прийде, наситившись доволі; тоді треба буде знову стриміти у вікні, а коли б їй хтось сказав, шо того вона прагне, гой би зовсім не розумів жіночої психології, бо ніхто із цих брутальних кнуриків, котрим тільки й хочеться, що потолочити гречану нивку, не знає про неї анічогісінько, нічого їм про неї не відомо, а тим більше про її сокровенну таємницю, адже її таємниця — це біль і смуток її, це намагання в цьому світі не засохнути, як билині, а зрости квіткою і щоб до тієї квітки обов’язково прилетіла бджола чи й джміль і щоб той джміль чи бджола забрали в неї солодощ її, бо коли цей солодощ не буде забраний, то він перетвориться в отруту. Це її бажання, вище нікчемних тілесних насолод, в ній розросталося, як зілля-мокрець, сплітаючи між собою стебла, чи парость винограду, котрий чіпляється за стінку вусиками й повзе-повзе угору, аби там десь, у невідомій височині, закріпитися надійніше за якогось балкона чи ґратки, а по тому ловити площинками листків сонце, аби згодом відчути в собі народження великої таємниці. Саме для того будує й вимощує своє гніздо, і зовсім вона в цьому світі не зозулька, бо та безтурботно підкидає свої яйця в чужі гнізда, але вона й Зозулька, бо користується чужою працею, застосовуючи такі засоби, які їй самій противні. Але виходу не має, бо, як та ж таки зозуля, будувати сама собі гнізда не вміє — для цього їй конче треба помочі. Вона ж самітна в цьому світі, прилетіла невідь-звідки, і в неї немає ні родини, ні близьких, бо всі зозулі живуть без родини і без близьких. Отож їй смутно стало й печально під місячним світлом, і обличчя в неї стає також світляне, і воно блідо й ненадійно світить собою в ніч, і її єдина принада — перса, розлиті по підвіконні, як молоко, бо й самі вони вже давно прагнуть набубнявіти й налитися молоком, а тоді бризкнути тим молоком сонцеві у вічі, щоб умило воно й омолодило цей проклятий Богом світ. Отож єдине, що їй лишалося: бути покірливою і спокійною, сидіти й чекати, іншого способу зарадити собі не відала.

У завулку щось зашаруділо, Юлька здригнулась. Тихо відчинилася хвіртка, і в двір почало всовуватися якесь чудовисько, з дивно видовженою чорною головою. Чудовисько хитнуло цією головою, як хоботом, і полізло на пагорба до неї, Місячної Зозульки з Ластів’ячого Гнізда.

— Це я, — сипко зашепотів, задихавшись, Шурка Кукса. — Приніс тобі толь. Не чекала так швидко?

— Чого ж, — сказала спокійно Юлька. — Ми ж догуварувались.

11

Коли теща брала щось у підозру, Коля-рибалка відразу це помічав. Бо вона тоді дивно розширювала очі і вряди-годи втуплювалась ними в Колю-рибалку, непорушно застигаючи, ніби чарувала його або просвічувала мислительним промінням. Очевидно, вона щось відьомське в собі мала, бо Коля-рибалка від тих позирів відчував неприємний зуд у тілі, неспокій і відчуття, що його ось-ось прихоплять, а всі його секрети із ганьбою буде викрито. Треба було щось терміново вчиняти, а Коля-рибалка в таких ситуаціях здобув уже певний досвід — мав спершу збити тещу зі сліду, інакше вона до всього обов’язково донюхається. Через це він вирішив, як то кажуть, пуститися берега повністю; наступного дня на роботу до Юльки не пішов зовсім, а подавсь у бур’яни, де його із задоволенням зустріли п’яниці, тим більше, що він послав одного з них до колишньої господині Юльчиної кімнати, повністю ту місію оплативши. Чудово знав, що теща відразу ж зафіксує це, тому її мозок на якийсь час скаламутиться, а коли знову проясниться, то вона збагне: відчуття небезпеки в неї прокинулося вчасно й правильно, але вона не зметикувала тільки, звідкіля та небезпека йде.

Любка в цей час побігла вже на роботу, отже, теща не могла послати її відразу ж у бур’яни, щоб на законних підставах забрала звідти свого чоловіка, а тимчасом Коля-рибалка пив із п’яницями, щось там варнякав, вони також вигукували напівспотворені слова, і це в той час, як теща неприкаяно блукала біля бур’янів, не зважуючись туди зайти, бо знала, що Коля її брутально прожене, а може й стусана дати, бо забрати законно його могла тільки жінка, а тещі до цього, як він сказав би: зась!

Вона не втерпіла й побігла до телефона-автомата, що був на вулиці, аби потелефонувати дочці — може, та вирветься якось із роботи й наведе вдома лад, але рурка в телефоні-автоматі в черговий раз була відрізана й лежала поверх апарата, отже, щоб потелефонувати, треба було дертися під Просиновську гору, на що теща не зважилася, бо не захотіла втрачати заблудлого зятя з очей — її не так турбувало, що зять нап’ється чи навіть програється в карти, хоч і це також зле, як те: чи не почне він безсовісно Любці зраджувати — саме це й було основним пунктом моральних турбот тещі Колі-рибалки. Це вона вже трошки й підозрівала, однак виявилося, що Коля-рибалка зблудив зовсім в інший бік, тобто пустився берега, втрапивши в запій, що з ним також не раз траплялося — річ неприємна, але не порівняти її з тим, коли б він почав по-негідницькому, на переконання тещі, як справжній паскудник, стрибати в гречку, бо це вже було б не "пустився берега", а це вже була б розпуста — це слово Колина теща промовляла з такою зневагою, навіть ненавистю (коли дивилася телевізора і щось там таке показували, коли про щось балакали і таке згадували), що в неї при цьому тремтіли вуста й повіки. Тому до певної міри вона заспокоїлася, через це й не потелефонувала дочці на роботу — ввечері у них із Колею буде серйозна розмова.

А Коля тимчасом гуляв. Він напився й варнякав щось не до розуміння, як і його тимчасові кореша; потім вони грали в карти, а що Коля рішуче сказав, що всі наявні гроші він віддав на горілку, а на борг ніколи не грає, п’яниці поставилися до нього великодушно, і вони почали грати на щиглі, отож, коли програвали Коля з напарником, їх били по лобі щиглями, при цьому гомерично реготали, роззявляючи майже беззубі пащеки з білими лопатками язиків у ротовій отхлані, а коли вигравав Коля з напарником, вже вони били щиглями супротивників і так само гомерично реготали: "Га-га-га-га!" — і вилуплювали очі й роздирали пащеки, і ляпали радісно себе по стегнах, а часом обнімалися й слинили один одному мармизи.